Транскордонний центр діалогу в Корчмині

Транскордонний центр діалогу в Корчмині

Прикордонні місця зустрічей

Польсько-українське пограниччя – це територія зустрічі великих культур Сходу й Заходу. Дві духовності, формуючись протягом століть, значно збагатили культуру Європи. Духовний простір регіону є наслідком багатовікової взаємодії етносів: польського, українського, білоруського, російського та єврейського. Таке співіснування вилилося  в  архітектурні форми, у котрих можна побачити взаємні впливи й залежності. Вони стосуються різних аспектів. На цих територіях співіснували церкви, костели й синагоги, специфічні й цікаві з архітектурної точки зору. Більшість з них, то безцінні пам’ятки, що ховають в собі унікальні помисли їх творців про небачені раніше форми. Мацеви, костельні хрести та церковні куполи, орнаменти, образи й ікони  віддзеркалюють специфіку багатократно нищеного та приреченого на загибель культурного пласту, який, всупереч усьому, знову відродився до життя. Мистецтво цього регіону – детальний синтез культури, що становить одне ціле із впливом давнього Єрусалиму, Візантії та Риму. Минулого й сучасного, рідного й чужоземного. Іконопис тут співзвучний з інкрустацією бароко. Він є прикладом взаємодії, що творить оригінальну й несподівану красу.

Наслідком історичних подій на цих землях стали радикальні зміни в єдиному, хоч, водночас, й різноманітному, століттями формованому, культурному ландшафті польсько-українського пограниччя. Після Другої світової війни державний кордон розділив багато прилеглих до нього районів. Втратилися контакти й зв’язки між спільнотами та родинами. Через зміну кордону багато містечок та сіл обернулися на пограниччя й периферію. Безліч місцевостей змінилося до невпізнання. Частина зосталася частково або повністю спустошено в результаті депортації жителів у різних напрямках – на схід й захід. І зараз живі люди, які досі страждають й почуваються скривдженими через воєнні й повоєнні події.  Саме ті діяння – основна причина недовіри та страху інакшості.

У 60-х роках на території виселених сіл створили Державне аграрне господарство. Його членами стали люди, переселені з далеких регіонів. Результат – відсутність ідентифікації жителів зі своєю землею. Багато пам’яток, залишених без нагляду на покинутих територіях, поступово руйнувалися. Мистецькі об’єкти “відправляли” на склади, знищували, палили, називали небезпечними реліктами минулого. Такі дії обернули на руїну не лише матеріальну культурну спадщину пограниччя, але й відбилися ранами у свідомості тутешніх людей, не залежно від їхньої національності чи релігії.  Периферійність, відсутність абияких перспектив та занять спричинили те, що амбітна й талановита молодь виїжджала з пограниччя до більших міст чи закордон.  Старші люди та ті, хто залишився, змирилися з долею та майже не цікавилися культурною спадщиною регіону.

Стратегічна документація прикордонних гмін підкреслювала унікальний туристичний потенціал своїх територій, народжений з багатокультурного та багатоетнічного характеру пограниччя. Та, водночас, наголошувала на проблемах поганого технічного стану пам’яток у результаті кілька десятилітнього занедбання.  Вказувалося на брак комплексних рішень, що стосуються інфраструктури довкола найатракційніших пам’яток: культурних маршрутів, гідів, карт, кемпінгів, нічлігу та харчування, оренди велосипедів, доступу до Інтернету. Люди, які приїжджають у прикордонні райони, отримують пропозицію, що навіть мінімально не наближена до певних стандартів. Сусідство кордону та історія пограниччя творять, у свою чергу, прекрасні умови для організації міжнародних молодіжних таборів. Майже забуті території, що були у минулому тиглем культур, є чудовим місцем для пансіонатів, котрі, згідно з досвідом Фундації Духовної Культури Пограниччя, що досліджує ці території, зацікавлені в організації зустрічей та симпозіумів, а також в етнографічних дослідженнях. Відсутність інфраструктури та умов до використання потенціалу пограниччя зменшує шанси на приваблення туристів. В останню декаду серпня на самі лише Європейські Дні Добросусідства (їх уже в сьоме організувала Фундація Духовної Культури Пограниччя та прикордонні муніципалітети) приїхало декілька тисяч людей з цілої Польщі, України та інших держав. Гості фестивалю не мали де жити. Так само й міжнародні молодіжні табори в Корчмині, що організовуються з 2004-го, відбуваються в екстремальних умовах.

Корчминський геній місця.

З  1947 року, після виселення людей з Корчмина, найдавніша дерев’яна пам’ятка в  регіоні залишилася без нагляду. З середини  п’ятдесятих років, приблизно пів століття церква поступово перетворювалася на руїну.  Спочатку, в 1955 році, впала південна стіна презбітеріуму, в 1959-му завалилася ризниця. Ще за чотири роки, в 1963, гроза знищила  ганок. У 1966 році, беручи до уваги технічний стан об’єкту, вирішено викреслити церкву в Корчмині з реєстру пам’яток. Увесь цей час колишні жителі села марно намагалися зацікавити долею покинутої церкви компетентну владу, писали листи до різних інстанцій, як польських, так і українських. Таких листів й документів, надісланих не лише з території Польщі, а й з України, Франції, Канади, назбиралася товста папка. Писав звернення і давній парох Корчмина о.Дмитро Бахівський (у 1946 році депортований до СРСР). Він без вагань апелював до Міністерства культури й мистецтва у Києві та до української періодичної преси. Чи не єдиним результатом апеляцій була відповідь директора Ради музеїв та охорони пам’яток, де йшлося про те, що “технічний стан пам’ятки в Корчмині настільки поганий, що об’єкт неможливо відбудувати, а відреставрувати – тим більше”.  У 1974-му група дослідників під керівництвом інспектора М.Годлевського після інвентаризації підтвердила, між іншим, цілковите знищення даху над презбітеріумом, значне відхилення стін від осі, відсутність підлоги, порушення конструкції. Вердикт був таким: цілість знищена на рівні, не придатному до відбудови, можливий обвал”.

У  червні 1982 року при Головному управлінні Товариства з охорони пам’яток сформувалася Соціальна комісія опіки над пам’ятками сакрального мистецтва, котра марно апелювала до органів реставраторської служби про допомогу в порятунку церкви. Такою ж неефективною була вже чергова спроба колишніх жителів Корчмина, які в квітні 1985-го надіслали у тій справі лист до Міністерства Культури. Ще через п’ять років церкву, що могла от-от обвалитися, оглянула Соціальна комісія Товариства захисту Пам’яток. Архітектор M. Смоктунович виконав інвентаризацію об’єкту, після чого 27 серпня 1990 року розпочато її демонтаж. За три роки, жовтні 1993-го, завершено демонтаж стін до рівня підвалів. Кожен брус пронумерували, а ті, що не годилися до повторного використання (70 %), утилізували відповідно до інструкцій. Під час робіт на балках куполу знайдено цікавий теслярський знак, котрий – на думку професора Ришарда Бриковського – доводить, що купол був колись чотирьохрівневим шатровим дахом. У жовтні 1994 року,  після закінчення  необхідних досліджень,  розпочато монтування нових стовпів та дубових підвалин, завдяки яким корчминська церква зараз є єдиною сакральною спорудою, де використане таке історично виправдане рішення.

Через брак фінансування теслярські роботи зі зведення храмових стін багаторазово призупинялися. Щоправда, у 2000 році покрили гонтом відреставрований купол, але стіни святині аж до 2003 року залишалися без покриття, що викликало зрозуміле занепокоєння. Особливо постраждали поліхромії. Дійшло навіть до зовсім екстремальної ситуації: церкву виставили на аукціон. Тим часом, греко-католицька парафія у Любліні вирішила впоратися із завданням, виконати яке, здавалося б, абсолютно неможливо: повернути колишню славу цінній пам’ятці, котру спеціалісти визнали такою, що придатна лише до демонтажу. У той час, коли вирішувалася доля церкви, відбулося цікаве відкриття. Ядвіга Стирна, реставраторка з Кракова, отримала інформацію, що на плебанії костелу в Махнувку знаходиться ікона Божої Матері. Та сама, чудотворна, якій молилися у Корчмині від XVII століття. Образ був у катастрофічному стані. Тієї ж осені 1990-го ікону перевезли до Кракова для реставрації. Під час праць на підставі аналізу рентгенівських знімків  та хімічних досліджень визначено, що чудотворний образ датується переломом XVI i XVII віків.

У момент передачі церкви греко-католицькій парафії, споруда не мала даху над презбітеріум та бабинцем, строп, балок, підлоги, дверей, вікон та обладнання.  Коли владнали усі формальності та отримали необхідні дозволи, ремонтні роботи почали просуватися дуже швидко. Ідея порятунку церкви об’єднала багатьох людей. Воскресіння корчминського храму з руїни та повернення йому колишньої слави стало не лише актом матеріального порятунку пам’ятки, але й, водночас (а, можливо, передусім) відбудови людської віри, довіри, любові й примирення. Вінцем тієї справи була урочистість повторного освячення церкви, що відбулася 28 серпня 2004 року на свято Успіння Божої Матері, котре традиційно відзначали жителі навколишніх сіл. Того разу нагода для відзначення була особливою: посвячення відбудованої церкви, а також – копії корчминської ікони, підготованої у Львові.  Процесія з образом вирушила у напрямку польсько-українського кордону. Ікону несли рука до руки римські й грецькі католики, Українці й Поляки. А відсунення колючого дроту на кордоні (хоч тільки на день!), стало символом чогось значно більшого, ніж добра транскордонна співпраця. Несучи ікону, мертву понад пів віку лінію кордону перейшли у дві сторони живі люди. Паломники з Польщі й України зустрілися біля джерела української частини села, про цілющу воду з якого ходять легенди. В таких соціальних обставинах народилася ідея створення Транскордонного Центру Діалогу в Корчмині.

Діалог без кордонів

Через драматичні події на польсько-українському пограниччі першої половини  XX століття, охорона тут сакральних об’єктів, культурної й матеріальної спадщини вимагає максимальної делікатності та комплексного підходу, що включає в себе порятунок пам’яток та лікування ран минулого. Є справді величезна потреба інформування місцевих громад про володіння культурними скарбами, якими треба пишатися. Водночас, існує  необхідність формування нової суспільної думки, з одного боку людей, які усвідомлюють власну ідентичність та пам’ятають про минуле, а з іншого – відкритих, толерантних, позбавлених фанатизму, ксенофобії й шовінізму. Один з методів досягнення мети –  діяльність Транскордонного Центру Діалогу. Передусім, це природнє продовження багаторічної діяльності Фундації Духовної Культури Пограниччя та греко-католицької парафії в Любліні. Проект багатовимірний і заснований на греко-католицькому релігійному праві  та новітній політиці греко-католицької Церкви. ЇЇ структури були повністю знищені під час переселення сорокових років, духовенство й віряни – розпорошені, культурна спадщина  – відібрана.  Народилася ідея створення прикладу того, як повернути місцю й пам’яткам життя та зруйнувати бар’єри, що виникли внаслідок певних історичних обставин. Місце на кордоні з оригінальним ландшафтом регіону, найдавніша дерев’яна церква, древній цвинтар з надгробками з 19-го століття, чудотворна ікона Божої Матері з I половини XVII ст., цілюще джерело з української сторони кордону, каплиці, липовий гай…   стали місцем зустрічей та дискусій про охорону навколишнього середовища й збереження спільних культурних скарбів польсько-українського пограниччя.

Основні засади праці Транскордонного Центру Діалогу поетапно:

1. Продовження науково-дослідницьких робіт, покликаних збільшити та поширити знання про історію місця, локальних традицій. Це служитиме хорошою основою для інтерпритації спадщини та допомоги регіону.

2. Організація та проведення міжнародного конкурсу на найкращу концепцію художнього оформлення інтер’єру унікальної дерев’яної святині, найдавнішої на Люблінщині.  Основне завдання – пошук оптимального рішення щодо впорядкування  інтер’єру неймовірними зусиллями відремонтованого сакрального об’єкту в ситуації, коли пам’ять про минуле депортована в іншу сторону. Навіть сьогодні є мало інформації про будову та обладнання святині. Уцілілі рештки художніх декорацій свідчать про те, що іконографічна програма мала ті ж стандарти, котрих дотримувалися на аналогічних об’єктах. Про деталі, однак, важко щось сказати. Найоптимальнішим вирішенням існуючої ситуації є оголошення художнього конкурсу на проект декорування інтер’єрів.  У цей спосіб можна знайти найкраще художнє рішення для споруди, котра, після десятиліть, починає шукати культурну ідентичність. Додаткова користь від ідеї – широка промоція мистецьких та реставраційних справ, рятуючих спільну культурну спадщину пограниччя.

3. Продовження робіт, пов’язаних з транслокацією деревяного будинку – історичної пам’ятки, датованого рубежем XIX/XX століття. Реставрація та адаптація для потреб місця зустрічей. Порятунок характерного для регіону об’єкту-пам’ятки від знищення. Створення у відновленій споруді місця для зустрічей.

4. Продовження реставрації, інвентаризації та фотографічного документування цвинтаря з XIX ст.

5. Відбудова сакрального ансамблю згідно з історично-реставраційними документами.

- закінчення реставрації церкви

- перенесення дзвіниці

- впорядкування та обладнання території біля ансамблю.

6. Насадження “алеї зустрічей над кордонами”, що вестиме до каплиці та цілющого джерела з української сторони.

- насадження кленів обабіч дороги з обох боків кордону (алеї зустрічей)

- дорога для пішохідного та велосипедного руху в напрямку кордону.

7. Упорядкування майдану в центрі Корчмина.

- облаштування території біля архітектурного ансамблю

- встановленнч сцени (необхідної при організації різноманітних заходів та майстер-класів ).

8. Створення прикордонного переходу для туристично-пасажирсько-велосипедного руху Корчмин-Стаївка

9. Облаштування території біля цілющого джерела з української сторони  (20 метрів від кордону).

- впорядкування території (спільно з українськими партнерами)

- ремонт дороги, що веде до джерела (спільно з українськими партнерами)

- проект дизайну ландшафту біля цілющого джерела (спільно з українськими партнерами)

- проект і зведення каплиці біля джерела (спільно з українськими партнерами)

10. Приготування транскордонного туристичного маршруту: “Пам’ятки культури пограниччя ” з інформаційними таблицями в місцевостях України та Польщі.

11. Реалізація транскордонного велосипедного маршруту: “Забуте пограниччя”. Траси пролягатимуть вздовж кордону так, щоби протягом двох днів можна було оглянути прикордонні території.

Запланована поточна діяльність Транскордонного Центру Діалогу в Корчмині

- виконання одноденних та вікендових програм, мистецьких, історичних та етнографічних майстер-класів для, розробка та реалізація новітніх методів мистецької й освітньої роботи (програми міжкультурних і транскордонних практик, що сприятимуть “зведенню мостів”, допомагатимуть у створенні нових центрів діалогу та розвиватимуть партнерську співпрацю з ними)

- створення форпосту, що спеціалізувався б на дослідженні та пропаганді польсько-українського пограниччя (серед пропозицій будуть інтерактивні освітні програми  для дітей та молоді, мультимедійна виставка, публікації й фільми, міжнародні симпозіуми та дослідницькі програми.

- реалізація транскордонних програм, що розвиватимуть співпрацю на польсько-українсько-білоруському пограниччі.

- дослідження феномену пограниччя, документування, збирання, опис та поширення матеріалів, студентські практики, спільні програми, реалізовані університетами, семінари й конференції, публікації, бази даних.

-  транскордонні культурні події: проведення ярмарків народного мистецтва, майстер-класів пісень-пограниччя, зустрічей вуличних театрів – відкритий кордон, реставраційних майстерень, транскордонних днів добросусідства, інтеграційних зустрічей колишніх й теперішніх жителів прикордонних територій, фотовиставки та художні пленери, присвячені багатокультурності пограниччя.

Культура пограниччя – синонім зближення та відкритості на іншість. Це шанс збагачення власного досвіду.  Людина пограниччя, то хтось з багатим внутрішнім світом, той, хто знає принаймні два світи, дві культури, дві мови. Також цей “хтось” перебуває у контакті з людьми, які належать до різних звичаїв та змушений через щоденне спілкування приймати відмінності й вчитися діалогу.  Пограниччя дає суспільствам, які тут живуть, величезні можливості до обміну. Після ІІ світової війни повстало поняття “пограниччя”, як області, розташованої поблизу кордону держави, географічного регіону,  котрий ретельно охороняли війська. Кордон та прикордонна територія стали символами  страху та військової зони. По один бік кордону були чистки, з іншого –  через міграцію та переселення, відбулося змішання  етнічних, культурних та релігійних груп.

Прагнення до об’єднання звичаєвості та стирання регіональних різниць маніпульувалося історією етнічних стосунків. Зараз існує можливість відкрито говорити про специфіку малих батьківщин, заново відкривати забутий колорит пограниччя, говорити про спільну спадщину, що належить багатьом соціпльним групам, які разом творять яскраву багатокультурну мозаїку. Співпраця при збереженні культурної спадщини пограниччя повинна охоплювати всі  галузі культурного та соціального життя.  Реалізація Транскордонного Центру Діалогу згідно з греко-католицьким релігійним правом задума так, щоб підтримувати та створювати спільні надбання та культурні зв’язки, дбати про спільну спадщину, інтереси та засади співпраці. Проект передбачає роботу в галузі обміну досвідом та створення моделі порятунку культурного надбання, можливої до використання  іншими прикордонними регіонами. Знівелювання існуючих бар’єрів може врятувати й перетворити сучасні перефирійні території з дільниці, де гальмуються процеси розвитку на територію, сприяючу трансформації. Правильна співпраця під час збереження культурної, матеріальної та духовної спадщини може обернути прикордонні регіони на мости. Це, власне, й є мета на мета Транскордонного Центр Діалогу.

о. Стефан Батрух

Голова Фундації Духовної Культури Пограниччя

Охорона сакральних багатств культури, згідно з греко-католицьким релігійним правом, на прикладі Транскордонного Центру Діалогу в Корчмині.

Фундація Духовної Культури Пограниччя заснована в 2004 році. Основна діяльність – популяризація культурних цінностей у всіх можливих проявах, формування вміння відбирати різні місцеві традиції,  пробудження й поглиблення зацікавлення історично-соціальною ситуацією прикордонних території. Люди, пов’язані з Фундацією, переконані, що правильне сприйняття феномену кордону можливе лише в контексті локальних соціальних ініціатив, що виражені у руйнуванні негативних наслідків поділу та історичних перипетій. Своєю роботою Фундація намагається поширити позитивний досвід прикордонної співпраці як способу подолання наслідків „залізної завіси” та попередження  створення такої ж „завіси” на теренах Європейського Союзу. Свої завдання реалізує через: організацію різноманітних конференцій, зустрічей, експедицій, майстер-класів; дослідження історично-економічних наслідків, що з’явилися через кордон; сприяння самоосвіті в різних культурних напрямках; налагодження співпраці з іншими організаціями, що мають схожу мету.