„Wybaczyć wszelkie zło” – czy jest to mozliwe?

«Вибачити все зло» — чи можливо?

Ім’я люблинського кінодокументаліста Ґжеґожа Лінковського у Польщі досить відоме — окрім того, що він знімає фільми, також тривалий час очолював креативний мистецький центр для студентів Університету Марії Склодовської-Кюрі «Хатка Жака». Крім того, він став засновником та керівником щорічного фестивалю документального кіно «Rozstaje Europy» («Роздоріжжя Європи»). Нині є куратором культурного напрямку при Раді міста Люблин.

Від певного часу Лінковський плідно співпрацює зі священиком люблинської греко-католицької громади о. Стефаном Батрухом. Результатом цієї співпраці стало вже три документальні стрічки. «Proboszcz Majdanka», 2005 («Парох Майданка») — про греко-католицького отця Омеляна Ковча, котрий за вихрещування євреїв під час війни потрапив до німецького концтабору і там загинув.

Це також «Niewygodny», 2010 («Незручний») — про Митрополита Андрея Шептицького, котрий, попри втягнення в порятунок євреїв, — не вшанований ізраїльським інститутом Яд Вашем відзнакою «Праведник миру». І найновіший документ: «Wybaczyć wszelkie zło», 2013 («Вибачити всіляке зло»).

У цій стрічці, як і в попередніх, режисер намагається бути безстороннім, подаючи різні точки зору на ту ж проблему, разом з тим прагне позбутися зайвої емоційності, а навіть її побороти. Невипадково прем’єра цього фільму була призначена на осінь 2013-го, коли — на думку Лінковського, цілком зрештою слушну, — уже згаснуть «волинські» дискусії, а вони у Польщі переважно прив’язані до роковин різанини в Порицьку (нині Павлівка), 11 липня. І дійсно, нотка примирення і поєднання, котру фільм пропагує, адекватніше була сприйнята тоді, коли пристрасті по Волині вже вляглися. Телепрем’єра «Wybaczyć wszelkie zło», що відбулася на TVP2 пізно увечері (початок припадав на 23-тю, а сам фільм триває близько години), зібрала 230 тис. глядачів. Після перегляду чимало поляків написали до режисера слова подяки. Офіційна презентація стрічки, яка відбулася в Люблині в осередку «Brama Grodzka — Teatr NN» зібрала стільки глядачів, що зала всіх не вмістила, чимало людей сиділо та стояло на сходах.

Що у фільмі такого, про що можна сказати, що він «зачіпає»?

Відразу зазначу, що мені, як одному з учасників цієї стрічки, досить важко його оцінювати безсторонньо. З іншого боку, легше пояснити деякі претензії до фільму, котрі лунали під час презентації та після неї.

„Анджей таки доїхав до рідних сторін — попри попередження бабці, щоб ніколи не намагався цього зробити, бо його українці вб’ють. На прощання з поляками Ганна Корделя, батько якої був в УПА, приносить нехитрий почастунок на дорогу — варені яйці, домашній хліб із сіллю.”

За історичну основу фільму взято зустріч представників польського та українського підпілля, що відбулася на землях нинішньої Польщі, на українському хуторі Жар поблизу с. Новий Люблинець на Любачівщині. Значення цієї зустрічі важко переоцінити, причому як з тодішньої, так і з теперішньої перспективи. Тоді вона допровадила до локального і тимчасового, але досить вагомого перемир’я поміж УПА та поаковським підпіллям (організація «WiN», «Wolność i Niezawisłość», котра утворилася з колишніх вояків Армії крайової — ред.). Це дозволило перепочити тим українцям, яких насильно виганяли на територію УРСР (через конфлікт із поляками чимало українців виїздили також під впливом страху бути вбитим). З сьогоднішньої перспективи ця зустріч важлива тим, що коли в умовах надзвичайно драматичного конфлікту, жертвами якого стали десятки тисяч людей, вдалося сісти за перемовини за одним столом, то і в сучасному конфлікті пам’ятей нам мало би бути набагато легше говорити про ті часи.

А ще ця зустріч на хуторі залишила по собі кільканадцять фотографій, дуже характеристичних і виразних. Від моменту зустрічі у чистому полі українцями поляків — їх командир Маріан Ґолемб’євський «Ірка» у білому плащі вітає «різунів» (таке негативне прізвисько отримали вояки УПА від поляків під час війни, і обігране воно в книзі Рафала Внука і Ґжеґожа Мотики «Пани і різуни: співпраця АК та УПА») — припіднятим капелюхом, приходу до Жару, жителі якого навіть не були попереджені про можливість візиту «гостей», напружену розмову і полегшене її закінчення, спільне фото простих «АКівців» та «УПівців», що охороняли провідників.

Більшість фото зберігалася в одного з учасників — поляка Станіслава Ксьонжека, а тепер вони належать Люблинському відділу Інституту національної пам’яті Польщі. У фільмі Лінковського ці фото відіграють кілька ролей: вони служать відправною точкою та предметом розмови між польським істориком Маріушем Зайончковським зі згаданого вище відділу ІНП, та істориком з України, автором цих рядків. По-друге, вони «працюють» з допомогою інтерактивної техніки впровадження обох істориків «всередину» фото, пояснюючи, що відбувається і хто зображений, створюючи ефект присутності глядача на місці події. Обидва історики також поодинці аналізують причини та наслідки польсько-українського конфлікту.

Другий та водночас паралельний  блок фільму присвячений паломницькій подорожі з Польщі місцями пам’яті у Волинській та Львівській областях, котру провели родини виселених з України поляків з однієї варшавської парафії. Також подорож полягала в спільних екуменічних молитвах в Луцьку, Уневі та невеличких місцевостях, де знаходяться як греко- так і римо-католицькі святині. Учасники поїздки везли з собою великий хрест із землею з могили вбитого комуністичними спецслужбами ксьондза Єжи Попелюшка та менші хрести, котрі вручали на пам’ять українським співучасникам молитви. Окремим аспектом паломництва стали відвідини одним із учасників з польського боку, гданщанином Анджеєм Тележинським місцевості Малий Порськ у Ковельському районі, де проживала його родина. Декого з них було вбито українцями (зі слів місцевих жителів: «Та хто його зна…»); на місці садиби Анджеєвого діда чисте поле, родинний склеп стоїть без даху та поріс зеленню, цвинтар тоне в хащах.

Спілкування Анджея з українцями в Порську певною мірою віддзеркалює стан розвитку польської та української історіографії в питанні польсько-українського конфлікту. Анджей Тележинський певною мірою провокує українців: «Шануєте Бандеру і Шухевича?» «Хто вбив, українці?» «Де “тут” тато воював, в УПА??».

Волинякам же виразно не хочеться говорити, чому так сталося, що їхня земля асоціюється нині із одною з найбільш кривавих етнічних чисток. Власне тому після слів історика з України, про «тисячі» причин волинського конфлікту, що їх видобувають українські науковці, йде констатація: «Але жодна з них не дає відповіді на питання: “Чому ти вбив?”». Натомість добрим видається те, що Анджей таки доїхав до рідних сторін — попри попередження бабці, щоб ніколи не намагався цього зробити, бо його українці вб’ють, а українські та польські історики говорять про надзвичайно важкі до осмислення з точки зору людської моралі речі. На прощання з поляками порщанка Ганна Корделя, батько якої був в УПА, приносить нехитрий почастунок на дорогу — варені яйці, домашній хліб із сіллю.

Зйомки екуменічних зустрічей найбільш емоційний момент для старших людей — поляки переповнені відчуттями місії християнського примирення, старі українки ллють мовчазні сльози. Моментів, коли почуття справжнього щирого примирення продираються через екран і стискають горло, може й небагато, але вони є: передача Анджеєм Тележинським двом молодим пластунам книги про польських скаутів — «гарцерів», слова вибачення до поляків з боку о. Стефана Батруха в львівській церкві Блаженних мучеників УГКЦ, встановлення великого хреста біля костелу у Вижнянах Золочівського району Львівщини. Під час екуменічних служб звучали спеціально написані до цієї зустрічі молитви по-українськи і по-польськи. У канву фільму вплетено слова папи Івана Павла ІІ, сказані українською мовою у Львові в 2001 році: «Настав час відірватися від болючого минулого. Християни обох національностей мають крокувати разом в ім’я єдиного Христа». Цікавим видається режисерське рішення «благословляти на перемовини» польського і українського історика виходом кожного із них з костелу і церкви відповідно, розташованих на території Музею люблинського села.

Натомість головне питання, котре насувається уже від самої назви фільму: чи справді можливе те ефемерне вибачення зла? Річниця Волинської трагедії показала, що польська сторона радше би очікувала офіційних перепросин, ніж була задоволена із тої гри у мовчанку, котру продемонструвала українська влада і особисто Віктор Янукович. Проте, якби все таки ці перепросини від української донецької влади таки прозвучали, чи були би вони щирими?

«З каменем у серці», — це моя відповідь, котра звучить у фільмі. Тому цілком логічним видається шлях, запропонований Ґжеґожем Лінковським у фільмі, і до якого, за його словами під час презентації стрічки у Люблині, були передумови і раніше. На думку режисера — це, власне, стіл перемовин і вислуховування позицій один одного. Чим більше ми знаємо фактів про цей конфлікт, більше обростаємо емоціями, і частіше задаємося питанням: чи ж дійсно ми такі близькі і такі «брати»? Мені видається, що роки комунізму і залізна стіна, котра розділяла не лише західний світ, але й народи СРСР від країн «соцблоку», спустошили історичну пам’ять один про одного. На її місце, принаймні в середовищі еліт, прийшла Ґедройцева ідея порозуміння, підтримки з точки зору, бо «так треба». І якщо ще вчора ми були братами, мало знаючи про конфлікт 1940-х, «бо так треба», то тепер хоч і важче бути братами, знаючи набагато більше «важких» для сприйняття, розуміння поєднання виробляється не на пустому місці, воно «усвідомлене».

Хід цього фільму в бік діалогу є на тлі різного роду «історичних реконструкцій», «прохань про визнання геноцидом» видається новаторським і потрібним. Для добра обох народів варто мати аргументи не лише звинувачення у гріхах, але й прикладів взаєморозуміння. А такі, як показує стрічка Лінковського, були вже в 1945-му році. «Нам потрібно завжди і повсякчас зустрічатися», — сказав після перегляду у Люблині один з учасників фільму, владика Венедикт (Алексійчук), єпископ-помічник Львівської архієпархії УГКЦ. — «Ніколи ми не дійдемо до того, що до кінця зрозуміємо один одного, неправда. Мене ніхто не зрозуміє, лише Бог. Але маємо зустрічатися, аби побачити цю долю вини».

Роман КАБАЧІЙ

Джерело: http://prostir.pl/lifestyle/1312314/