Життєпис о.Омеляна Ковча

Служив упокореним і беззахисним, не дивлячись на їхню національність чи релігійну приналежність. Свідок віри ХХ століття, спалений в печі крематорія в Майданеку. В екстремальних табірних умовах був духовним батьком для співв’язнів. Укріпляв принижених. Допомогав їм переступити з піднесеною головою поріг смерті. В 2001 році проголошений блаженним Іваном Павлом ІІ.



Молодість

Омелян Ковч народився 20 серпня 1884 року в Космачі (Косівський повіт) на Гуцульщині, в родині місцевого пароха Григорія Ковча (1861-1919) i Марії з дому Яскевич-Вольфелд (1891-1939). Гуцульщина – це регіон, який відзначався населенням різних національностей та віровизнань, де мешкали поряд поляки, українці, євреї. Молодий Омелян, вихований в україномовному домі, змалку стикався не тільки із звучанням польської мови, але також з єврейською, німецькою, вірменською чи циганською мовами, бо власне така поліфонія звеніла тоді на землі його дитинства. Звичайно приятелював він з ровесниками відмінних культурних середовищ. Природнім способом здобував вміння переходити етнічні кордони, а також кращого розуміння і бачення інших, залишаючись при цьому вповні собою. Гірська природа формувала його вразливість як на красу, так і на виховання в своєрідному заглибленні в народне мистецтво, з його багато інкрустованими виробами, оригінальною керамікою чи знаменитими гуцульськими килимами.

Науку здобував в Космачі, вже пізніше в Кіцмані поблизу Чернівців, де навчалася його майбутня дружина. Пізніше перейшов до народної гімназії у Львові. Тут, в столиці Східньої Галичини, зосереджувалися різні елементи багатонаціональної та конфесійної галицької різнорідності, на кожному кроці тут було видно сліди людського генія, а також взаємного проникнення традиції Сходу та Заходу Омелян охоче ходив до школи, швидко відзначився як один із найздібніших учнів. Постановляє стати священиком, як батько. Після закінчення гімназії в 1905 році, завдяки старанням батька, розпочав філософсько-богословські студії в університеті Урбаніана в Римі. Протягом всього періоду свого побуту у Вічному Місті мешкав в українському колегіумі святих Сергія і Вакха на площі Мадонна деі Монта, в самому центрі міста, за кілька кроків від Колізея. Звичайно, що нераз чув, що недалеко на арені колись віддали життя за віру перші мученики-християни.

На студіях Омелян Ковч зустрівся із майбутнім перемиським єпископом – Йосафатом Коциловським, а також з Миколаєм Чарнецьким, від 1939 року апостольським візитатором для греко-католиків на Волині. З цим другим були великими приятелями. В 2001 році, під час перебування у Львові Івана Павла ІІ, ці обидва ієрархи були проголошені мучениками за віру. Ковч напевно також не раз мав можливість зустрічатися із Леонідом Фьодоровим, майбутнім екзархом для греко-католиків в Росії, який в цей час відбував в Римі свою духовно-інтелектуальну формацію. Фьодоров також як і сам Ковч був беатифікований в 2001 році у Львові під час папського візиту.

Римський період розширив горизонти молодого семінариста. Він здобув добру гомілетичну підготовку, яка принесла плоди в його майбутній проповідницькій діяльності. Поглибив знання з латини, італійської та німецької мов. Кількарічне перебування поза рідним краєм (до 1909 року) загартувало його і додало йому віри у власні сили. Його приваблювали труднощі. Відразу ж після студій зголосився до місійної праці в Чехії. Однак деякі формальності перешкодили зреалізувати задумане.

24 жовтня 1910 року одружився з Марією-Анною Добрянською, молодшою від нього на 7 років. Вона, як і він сам, належала до священичого галицького роду, де як на довгодистанційній естафеті від століть нові покоління приймали від попередників паличку досвідчення душпастирської праці. З шістьох дітей двоє братів також закінчили духовну семінарію.

За рік по шлюбі в Станіславові прийняв священичі свячення з рук єпископа Григорія Хомишина, майбутнього мученика і блаженного.

На добро і зло

Початок ХХ століття – це важливий етап у житті Греко-Католицької Церкви в Габсбургській монархії. Церква зміцнювала свої моральні та інтелектуальні позиції, ставала структурою, здатною запропонувати галицьким українцям конструкційні програми суспільно-державного відродження.

Перший пасторальний досвід отець Омелян здобував в Підволочиськах Скалатського повіту. Там також прийшов на світ син Сергій. В 1912 році в черговий раз зголосився разом із дружиною до місійної праці. Цього разу поїхав до Боснії, де прийняв адміністрування парафією в Козарацу, а також обслуговував декілька інших місцевостей в окрузі Прієдор. Там було багатоетнічне населення, в більшості словянськомовні мусульмани. Незважаючи на важкі умови, велику розгубленість, отець Омелян був задоволений із своєї праці. Разом з дружиною багато уваги та енергії приділяли убогим, особливо сиротам , яких брали до свого дому на довше чи коротше проживання.

Після чотирьох років місійної праці, вже в період світової війни, повернувся разом з родиною до Галичини, був призначений сотрудником парафії в Серниках-Горішніх Рогатинського повіту.

В цей час багато народів Габсбургської імперії, бачучи її упадок, жевріли надією на здобуття свободи, нерідко ставали один проти одного по різні сторони барикад. Омелян Ковч був прихильником незалежності України, а також включення Східньої Галичини до майбутньої Української держави. В 1919 році зголосився до створеної в той час Української Галицької Армії (УГА) і кілька років служив там військовим (польовим) капеланом, так званого, Бережанського Коша. Разом із вояками УГА пройшов галицьку кампанію (боротьба із поляками) і наддніпрянську, пережив разом з ними воєнні невзгоди, небезпеки та поразки. Із свідчень очевидців було відомо, що кожного дня служив Літургію, відвідував ранених у війському шпиталі, підтримував на дусі хворих, провадив дружні бесіди… Одного разу під час перестрілки вибіг до пораненого, щоби затягнути його до польвого шпиталю. На слова перестороги зажартував: «Ви ж знаєте, панове, що я свячений, а свяченого куля так легко не бере».

Після розпаду УГА в липні 1919 року під Чортковом деякі відділи об’єдналися із Українською Народною Армією (УНА) Петлюри, щоби спільно вирушити на Київ проти більшовиків. В часі тих боїв отець Омелян потрапив в полон, з якого йому не без драматичних пригод вдалося втекти,. Разом з товаришами втік з-поміж свіжовикопаних братських могил, дослівно з-під дул автоматів. Потрапив до польського концтабору для полонених, в якому захворів на тиф. Коли його відшукала дружина, мав синє, місцями аж чорне лице і тіло було схоже на скелет.

Коли виздоровів, разом із родиною переїхав до Боршова біля Перемишлян. Там провадив місцеву парафію впродовж кілька місяців.

На пограниччі

В 1922 року його іменували парохом парафії св. Миколая в Перемишлянах, з дочірньою церквою в селі Коросно. Перемишляни тоді були типовим східно галицьким містечком, в якому жили поряд греко-католики українці, римо-католицьки поляки, а також євреї які становили три п’ятих мешканців. Перемишляни були важливим осередком хасидизму. В шабат (суботу) були закриті єврейські магазини, а два неєврейські для вшанування свята також закривалися. За те в неділю єврейські магазини були закриті, хоча могли бути відкритими. То були правдиві сусіди – так розповідає про атмосферу містечка його бувший мешканець, один із клейзмерів Леопольд Козловський.

Отець Омелян з великим запалом взявся до відновлення релігійного життя занедбаної парафіяльної спільноти. Зорганізував немалі кошти на ремонт церкви, яка перетворювалася на руїну. Також ангажувався в суспільну діяльність, був ініціатором заходів освітньо-культурного характеру, приймав участь в організації читальні, анімував розвиток кооперативного руху, створював позикові каси. Без згоди влади організував побудову церкви в одному із присілків: з приготовлених завчасно елементів за одну ніч повстала деревяна святиня.

Однак його динамічна діяльність, пов’язана із рішучим захистом прав української спільноти будили побоювання у представників повітової влади. Його наставлення розглядалося небезпечним для інтересів Польші. Доноси, ревізії, обшуки, а також арешти стали для нього щоденним хлібом. В 1925-1934 роках в помешканні Ковчів було проведено аж сорок ревізій, з яких половина закінчилася коротшим чи довшим ув’язненням пароха.

Однак його суспільна позиція не була пов’язана із почуттям ворожості відносно інших народів, які мешкали в Перемишлянах.

Серед вірних греко-католиків та римо-католиків мали величезну популярність зініційовані ним єдині в регіоні деканальні Євхаристійні Конгреси. Отець Омелян мав проповідницьку харизму, зумів зворушити серця і помисли слухачів. Запрошували його із проповідями на відпусти до монастиря в Уневі., де ігуменом на той час був о. Климентій Шептицький, брат митрополита Андрея. Унівська Лавра, розташована посеред покритими лісами гір близько 10 кілометрів від Перемишлян, в цей час була центром відродження греко-католицького монашества. Монастир належав монахам студитам. На відпустові урочистості 28 серпня, в день Успіння Пресвятої Богородиці (по юліанському календарі) до Унева прибували прочани з усіх закутків Галичини. Ковч, який був частим і бажаним гостем Лаври, допомагав в приготуванні програми урочистостей. Сердечними вузами єднало його одночасно як із самим місцем, так і з монашою спільнотою, але передовсім із її ігуменом.

Про плебанію, на якій мешкала родина Ковча, яка разом із шістьма дітьми налічувала вісім осіб, так говорили в місті: «Над тим домом чувають ангели». Направду завжди, крім найближчих, перебував там хтось потребуючий. Отець Омелян, коли зустрічав осиротілу, занедбану, голодну дитину, відразу брав її до себе, щоби разом з дружиною дати їй турботу повну любові. Посвячувався службі людям до такої міри, що занедбував власні інтереси, як і своїх домашніх. Одного разу парафіяни зорганізували збірку і купили йому обнову.

Весною 1939 року занедужує на важку хворобу і невдовзі помирає його 48-річна дружина Марія. Прожили разом 29 років: він повний динамізму, вона – спокійна і чуттєва. Тепер залишився сам із шістьма дітьми. Однак навіть така дуже особиста втрата не могла заглушити в ньому невгомонного бажання діючого опирання злу.

Коли після вересневої поразки багато польського населення вивезли на Сибір, а деякі парафіяни з Коросна грабували майно в опустілих домівках, отець Омелян не завагався напімнути їх вчинки на проповіді: Здавалося мені що виховав вас добрими парафіянами, але зараз бачу, що ви змінилися, на жаль, на якусь зграю розбійників. Мені встидно перед Богом за вашу підлу поведінку. Багато засоромлених вірних повернули награбовані речі Польські родини, яких обклали десятиною большевики, залишилися без засобів до життя. Отець Омелян почав організовувати допомогу для польських вдів та сиріт. За це отримав спеціальну подяку від польської делегації. Близький знайомий Ковча, Микола Дедьо, парох парафії в Лагосові біля Перемишлян, згодом згадував: отця Омеляна любили всі – українці, поляки і євреї[…]. Він ніколи не думав про себе, лише старався робити добро тим, які цього потребували.

Любов перемогла страх

Незважаючи на совєтську окупацію не перестав організовувати процесії на свято Хрещення Господнього, Йордану, 19 січня. Не вдалося його залякати і він намагався залучити до цього якнайбільше мешканців міста. Підтримував дружні контакти з монастирем в Уневі, де переховувалися люди, яких переслідували окупанти. Отець Климентій поплатився своєю незламною поставою арештом НКВД. Помер в опінії святості в тюрмі у Володимирі-над-Клязьмою. В 2001 році проголошено його блаженним.

Стіни унівського монастиря надалі давали сховок потребуючим. Після приходу німців там врятували горстку єврейських дітей. Контакти з унівським монастирем мали для отця Омеляна величезне значення. Додавали йому сили для праці, адже йому припало душпастирювати в часи панування двох крайньо деспотичних і безбожних тоталітаризмів – совєтського і нацистського. В цих умовах отець Омелян залишався незмінним собі.

Його діяльність допровадила до того, що одного червневого дня 1941 року до плебанії вдерлися енкаведисти. Коли отець Омелян почав молитися півголосом, один з функціонерів приставив йому до голови пістолет, говорячи: О, отчику, ти нічого іншогоне вмієш, як тільки молитися! Молися, молися, може то тобі допоможе… В цей момент всі почули пронизливий звук тривоги: почався наліт німецьких бомбардирів. Поражені гуркотом енкаведисти розбіглися, а отець – черговий раз в житті – врятований. Як пізніше стало відомо, тоді всі арештовані енкаведистами були вбиті.

Помимо того, що чудом уникнув смерті з рук большевицьких катів, не був у захопленні від приходу нових окупантів. Говорив людям: Не тіштеся, бо замість одного «добродія» прийшов інший, також не кращий. Іншими є тільки ґудзики на їхніх військових мундирах.

Одночасно із приходом гітлерівських військ до Перемишлян почалася масове винищення євреїв. Ковч звернувся із проханням до вірних, а особливо до молоді, щоби не входили у співпрацю з новою владою і не брали участі в антиєврейських провокаціях.

В час різдвяних вакацій 1941 року приїхав додому з семінарії його син Мирон. Він добре запам’ятав тодішню розмову з батьком.

- Помагаючи євреям і так не врятуєш їх від смерті, а наразиш всю родину на небезпеку.

- Знаєш, як я дуже тішуся з твого вибору священичої дороги, однак знаю також, що ти ще не є для цього готовим. По Святах не повернешся до семінарії. Постараюся залагодити місце в університеті, щоби ти міг вибрати для себе більш відповідну професію.

Машина смерті набирала чимраз більшого оберту. Однієї суботи, коли перемишлянські євреї зібралися в синагозі на молитву, гестапівці приготували для них смертельну пастку. Замкнули двері синагоги ззовні і підпалили будинок разом з людьми всередині.

Отець Омелян разом з сином були в цей час вдома, на відстані від синагоги всього кількадесяти метрів, зауважили дим і згодом почули розпачливий крик. В цей час до плебанії забігло кілька євреїв, які благали допомоги. Батько – як розповідав пізніше Мирон – без найменшого вагання вибіг здому. За ним побіг син, думаючи про те, що може зробити одна людина в такій безнадійній ситуації. Отець Омелян вбіг в натовп, який зібрався біля синагоги, і наказовим голосом по-німецьки, яку знав дуже добре, почав кричати до гестапівців, щоби залишили в спокої людей і покинули це місце.

І сталася незвично надзвичайна річ: розгублені гітлерівці сіли на свої мотоцикли і відїхали геть! Отець Ковч разом з іншими відкрив двері, які були заблоковані важкою деревяною колодою. Вдерся до задимленої святині і почав витягати напівпритомних, кричачи при цьому, щоби втікали з будинку, бо гестапівці можуть знову повернутися. Натрапив при цьому на особу малого росту, яка вчепилася йому за шию, і яку він виніс назовні. Як пізніше виявилося, цією застрашеною і безборонною істотою був рабин Белза. Після війни він розшукував Ковча, щоби подякувати йому за врятоване життя…

Якщо не буду тут…

В єврейському середовищі отець Омелян мав великий авторитет і довіру. Переслідувані євреї щораз частіше шукали допомоги в непохитного пароха Перемишлян. З великим ризиком для свого життя він намагався рятувати їх різними способами. Він знав, що не зможе врятувати усіх, але розумів, що може їм допомогти. Приходили делегації з проханням про можливість переходу на християнство. Нелегко йому було прийняти таке рішення. Декілька раз приходив у тій справі до митрополита Шептицького. Пізніше прийняв рішення, що після попередньої катехизації охочим буде уділяти Тайну Хрещення. Однак перехід на християнство не збільшувало їхні шанси, щоб врятуватися від смерті.

Отець Ковч, легковажучи приписи окупаційної влади, відвідував в гетто своїх нових парафіян. Його син Сергій згадує, що батько звернувся з листом до Гітлера, вимагаючи можливості для нього відвідувати єврейську спільноту в гетто, одночасно засуджуючи вбивства які там діялися.

Цього було вже для окупантів занадто. В грудні 1942 року отця Омеляна запроторили до львівської тюрми по вулиці Лонцького. Після тортур, які зазнавав на слідствах, на якийсь час йому відняло ноги. Однак, незважаючи на нестерпний фізичний біль і психічне терпіння, на його обличчі – як стверджували свідки беатифікаційного процесу – «виднівся спокійний, ясний усміх». Побитий і катований зумів потішати інших. Раннім ранком пробуджувався зі сну і шепотом відмовляв молитву за всіх співвязнів.

Родина і знайомі робили все можливе, щоби визволити його з-за грат. Такі старання про визволення робив також митрополит Шептицький. Здавалося, що увільнення вже зовсім близько: потрібно було єдине, що на письмі зобов’язується, що не буде надавати будь-якої допомоги євреям. Відмовив і не підписав цього свідчення.

По кількох місяцях був перевезений до концентраційного табору Майданек. Отримав номер 2399, цей номер, вибитий на бляшці, зберігається в табірному архіві музею до сьогодні. Був поселений в чотирнадцятому бараці, який також стоїть до цього часу. В цьому «вагоні смерті» десь в куті, таємно служив Літургію, там також сповідав співязнів.

Своє перебування концтаборі трактував як Божий дар. Про це писав в листах до своєї родини: Розумію, що ви боретеся за моє звільнення. Прошу вас нічого не робити. Вчора тут розстріляли 50 людей. Коли б мене тут не було, хто поміг би їм перейти через цей поріг? Вони пішли б з усіма своїми гріхами та у глибокій розпуці, що нависає над цим пеклом. Нині ж вони йдуть з головами піднесеними високо, залишаючи свої гріхи поза собою. Пройшли міст зі щастям у серцях, а я бачив, що вони були сповиті миром і спокоєм, коли я їх бачив востаннє. […] Дякую Богові за його ласкавість для мене. Крім Неба, це єдине місце, в якому бажав би я бути. Ми тут усі рівні – поляки, євреї, росіяни чи естонці… Зараз я тут єдиний священик. Не уявляю собі. що вони зробили б без мене. Тут я бачу Бога – Бога, який є однаковий для нас, без огляду на наші релігійні різниці. Може наші церкви різняться між собою, але в усіх них царює той же Всемогутній Бог. Коли я відправляю Літургію, всі вони моляться. Моляться різними мовами – але чи Бог не розуміє всіх мов? Умирають по-різному, і я помагаю їм пройти цей міст. Чи це не благословення? Чи це не найбільший вінець, який міг мені вложити на голову мій Господь? Так! Кожного дня тисячі разів дякую Богові, що він послав мене сюди. Не просив би Його про більше. Не плачте за мною – радійте зі мною! Моліться за творців цього табору та цієї системи. Вони потребують ваших молитов… Хай Бог помилує їх…

   В концтаборі Майданек закінчилося життя отця Ковча. За офіційними даними, о. Ковч помер 25 березня 1944 р. від роповиці правої ноги.

о. Стефан Батрух