Оформлення люблінської церкви

Оформлення люблінської церкви

Люблінську церкву збудували у 1759 році в Угринові на Сокальщині. Від самого початку це була  парафіяльна церква святого Миколая.  Коли у 1900–му тут звели новий храм, то старий віддали парафії у село Тарношин, що біля Томашова Любельського. Тут святиня стала філіальною церквою Різдва Діви Марії. Вперше сакральний об’єкт перенесли  в 1903–1904 роках, а урочисте посвяченя відбулося вже у 1906–му. До 1947 року церква служила місцевим греко–католикам, а після депортації українства перейшла у власність римо–католицької громади.  Після 1960–го унікальну церкву залишили на призволяще. Храм не одноразово потерпав від крадіжок та вандалізму. Два рази його навіть намагалися підпалили. На щастя, люди вчасно гасили вогонь. За понад тридцять років пустки, від інтер’єру церкви майже нічого не залишилося.  Основа й архітектурна конструкція, що так довго були  без відповідної опіки, дуже постраждали. Можливий був навіть обвал споруди. У 1994 році церква перейшла у власність греко–католицької парафії у Любліні. Завдяки вірянам храм вдалося перенести до міста для реконструкції та пристосування до музейних, культурних та релігійних потреб. 15 червня 1997 року освятили площу під будівництво, а вже 23 листопада заклали наріжний камінь. У 1998–му закінчили монтаж архітектурної основи. 1999–2001 роки – завершена реставрація поліхромії, іконостасу та вцілілого обладнання. Від Страсної П’ятниці згідно з юліанським календарем, тобто 28 квітня 2000, літургійне життя уже мало постійне місце проживання у відновленої святині. Реконсекрацію (перепосвячення) здійснив Митрополит Перемишльсько–Варшавський архиєп. Іван Мартиняк 8 червня 2003 року. Та урочистість співпала з 10 річницею реактивації парафії в Любліні.

Мандрівна церква з Угринова – це приклад  трьохріневої сакральної архітектури, що асоціюється із поділом на три частини Єрусалимського Храму: презбітеріум та вівтар знаходяться на сході,  нава – в центрі, притвор – на заході. Вівтар також нагадує старозавітне Святеє Святих, куди під час літургії входити дозволено лише духовенству. У східній традиції презбітеріум від нави відділяє іконостасна перегородка – певна аналогія до завіси в Єрусалимському Храмі. Характерним елементом архітектурної концепції люблінської церкви є три куполи. При чому два менші, над презбітеріум й бабинцем, є псевдо–куполами. Разом вони символізують три Божі іпостасі, а формою нагадують свічу.

Зараз двічі транслокована церква, згідно з традицією, спрямована вівтарною частиною на схід, де сонце встає. Це символ прагнення до Бога, який є світлом. Протилежна сторона храму, притвор, знаходиться на заході, що символізує життя в глибокій пітьмі. Біля святилища з півночі й півдня є дві однакові ризниці.  На перекладині між презбітеріум та північною ризницею можна прочитати ерекційний напис старослов’янською кирилицею: Р(оку) Б(божого) 1759, 23 липня. Іконостас, що знаходиться у середині  церкви, походить з уже неіснуючого храму св. Дмитра в Тенятиськах (гміна Любича Крулевська, пов. Томашов Любельський) датованого  рубежем 17 та 18 століть.

У наслідок депортації людей, церква, так само, як і в інших місцевостях, була залишена напризволяще. Це спричинило цілковите її руйнування.  Іконостас, з огляду на цінність, демонтували та частинами перевезли на склад древньої церкви у Войславичах,  потім – до Музею в Любліні.  З 2000 року, після відповідної реставрації, він знову виконує свої літургічні функції. Іконостас є одним з найважливіших елементів церковного обладнання східної традиції, котрий підсилює містерію візантійської духовності.

Сакральний простір

 Організація інтер’єру в церкві відповідає періоду між XVII i XX століттями. Не зважаючи на те, що все церковне начиння є мозаїкою рухомих пам’яток з різних, уже не існуючих, церков, воно створює цілісну картину – естетичну та стилістичну.  Увійшовши до церкви в Любліні, потрапляємо у світ, де оформлення та прикраси разом творять сакральний простір. Усі елементи існують не тільки відповідно до  візантійської  символіки, а й мають власне значення.

Вертикально святиня поділяється на три частини – верхню, середню й нижню. Верхня, тобто простір під куполом, символізує небеса. Натомість нижня – світ земний.  Згідно з цим поділом розміщені й рамово–орнаментові поліхромії. Церква й усі елементи, що пов’язані з нею – це видимий знак, що наближає Бога до людини та відкриває надприродну реальність. Так само й дерев’яна церковна архітектура не можлива без віднесення до Бога.  Головна причина будівництва – прославляння  Бога. Однак, треба пам’ятати, що усі аналогії, образи чи поняття не можуть повністю пояснити Божі дії та природу, бо Він є трансцедентним. Цілковите пізнання Бога –  нереальне, не лише через обмежені людські можливості. Перед усім тому, що Бог є іншим, необмеженим та досконалим. Бог – це таємниця (містеріум). Поняття Бога перекреслює усі можливі категорії людського мислення та розуміння. Слова й форми земного світу не можуть до кінця пояснити істоту Бога. Таким чином, архітектура, іконографія, спів та інші види мистецтва відіграють у житті вірянина надважливу роль.  Наближаючи контакт з Богом та надприродним світом, вони є тлом для літургії, що полегшує концентрацію та молитву.

Храм часто порівнюють з Ноєвим ковчегом, де вірні знаходять порятунок серед бурхливих хвиль вмираючого світу. Ще святиню часто ототожнюють з Петровим човном, де всі апостоли та Спаситель пливуть до нового порту – Небесного Єрусалиму.  Корабель здавна символізує Церкву. Невипадково, мабуть, головний простір святині називається “нава”. В принципі, кожна церква має індивідуальну модель інтер’єру, але існує певна спільна схема, котрої дотримуються під час проектування.

Піднебіння купола, що знаходиться над центральною частиною храму, пофарбоване в кілька відтінків блакитного та оздоблене зірками з посвятою. Блакитний колір символізує небесну твердь, глибину та нематеріальний світ. У порівнянні з барвами води й Всесвіту, котрі око людське не може до кінця осягнути,  блакить асоціюється з безкінечністю та акцентує на тому, що трансцендентне завжди думає про вічне. В поєднанні із золотом зірок, допомагає відірватися від матерії та полинути у безкінечне.

Колористика й поліхромія східної церковної стіни відрізняється від західної. Схід присвячений Богородиці. Важливим елементом тієї території є багате архітектурне оздоблення, композиційно пов’язане з поліхромією стін, де намальовані ілюзійні декорації.  У горішній зоні бачимо балдахін, що покриває оправу запрестольного образу Матері Божої – Одигітрії з Дитям. Декораційна малярська композиція – червоний плащ – омфоріон  Марії, спадає до самого долу. І напис кирилицею на білому паску: „Радуйся Невісто не Невістная”. Склепіння презбітеріум у блакитному кольорі з Оком Божественного Провидіння, намальованому в променистому трикутнику. Це символізує світ, що знаходиться під Оком Провидіння Божого, через яке Він дарує усім свою доброту та делікатність.

Іконостас

Надзвичайно важливу роль у церкві відіграє іконостас. Його розміри  змінювалися з плином століть. У найдревніших церквах були поширені однорядні та невисокі  вівтарні перегородки.  На стику XIV i XV століть іконостаси займали вже три ряди. У XVI сторіччі додався четвертий, a в XVII–му п’ятий. Так сформувався класичний п’ятирядний іконостас.

Іконостас у люблінській церкві – приклад сформованого за сімнадцять віків високого симетричного іконостасу, де кількість рядів доходить до п’яти. Рахуючи від низу: ряд Намісний,  П’ятидесятниця, Святечний, Апостольський (Deisis), Пророчий та ікона Розп’яття, що вінчає цілість. Нижня частина іконостасу – це цоколі без малюнків, виготовлені під час встановлення іконостасу. Іконостас поєднує наву з презбітеріум, показує містеріум небесного світу та виконує освітню роль. Він є інструментом, що робить можливим контакт з надприродним, відкриває доступ до небесної реальності. Ікони на іконостасі не є буквальним відображенням чи портретом, лише символами, що показують інший вимір реальності. Вона нічого не закриває, тільки створює враження існування чогось, що ховається за видимим. Того, що можна домислити.

У першому, найнижчому, ряду, в самому центрі, знаходяться царські врата, що ведуть з нави до презбітеріум. Через них дозволено проходити лише священику, який править літургію. Врата символізують вхід до царства Божого, а на них зображена сцена сну Єссея –  мистецьке зображення генеалогічного дерева Христа. Головний мотив – сплячий на землі Єссей (батько царя Давида) та проростаюче з нього дерево з гілками та невеликими медальйонами на них, де намальовані шість царів Старого Заповіту. Зверху є куля зі знаком Христа. Генезис представлення починається з пророцтва Ісаї про те, що прийде Месія: «Виросте галузка з пня Єссея, випустить паросток з його коренів» (Іс. 11,1). Християни ототожнюють той фрагмент, власне, з особою Ісуса Христа.

На дверях – зображення отців Церкви.  Малюнки є сучасними копіями творців літургії – Василя Великого та Івана Злотоуста. Це представлення відповідає літургійній функції санктуаріум. У ряді намісних ікон, які належать до чотирьох найважливіших в іконостасі, з правої сторони знаходиться образ Христа Учителя з книгою в лівій руці. З права від голови Ісуса – фрагмент з первинної ікони святого Миколая та свято Дмитра (святий, воїн, мученик за християнську віру з IV ст.). В одній руці  тримає штандарт з хрестом, a в іншій – хрест та пальмову гілку мучеництва. Зліва – ікона Богородиці Одигитрії (вказуючої дорогу). Марія правою рукою показує на малого Ісуса.  Також серд намісних ікон є образ св. Юрія, воїна з Кападокії, мученика за віру з IV ст.  У першому ряду за царськими вратами знаходяться  дияконські врата. Вони не мають дверей і через них має право входити лише літургійна обслуга та диякони. Перед іконами стоять два поліхромовані дерев’яні підсвічники з дев’ятнадцятого століття. Палаюча свіча – символ присутності Бога, який дає світло правди, тепло та любов. Сяйво свічі – жар щирої молитви.

У другому ряді знаходяться ікони, пов’язані зі святами періоду П’ятидесятниці, тобто післяпасхальних подій: „Невіруючий Тома”, „Жінки–мироносиці”, „Зцілення”, „Зустріч із самарянкою”, „Зцілення сліпого”, „Видіння св. Петра Александрійського”. У центрі, над царськими вратами, знаходиться Мандиліон (Спас Нерукотворний). На тій іконі зображений відбиток обличчя Ісуса на хресті (це сучасний образ), якого підтримують ангели. Ціла композиція вписується в поле прямокутника.  Мандиліон перегукуєтьтся з легендою про царя Едеси Абгара, який занедужав на проказу.  Невиліковно хворий написав листа до Ісуса з проханням про зцілення. Христос передав хустину з відбитком свого обличчя. Завдяки цьому Абгар одужав.

Ряд П’ятидесятниці з іконами Великоднього циклу – унікальне явище, бо такий ряд на переломі XVII i XVIII століть був тільки в трьох єпархіях Східної Церкви: Перемишльській, Львівській та Хелмській. У нижній частині в обрамленні є напис кирилицею: Р(оку) Б(ожого) 1779, дня 23 вересня.

Наступний ряд складається з 12 ікон Празників. На початку: „Народження Богородиці” (від цього свята пoчинається літургійний рік у Східній Церкві). Потім: “Стрітення”, „Народження Ісуса”, „Хрещення в Йордані”, „Введення Богородиці в храм”, „Благовіщення”, „Вхід до Єрусалиму”, „Вознесіння”, „Воскресіння”, „Успіння”, „Преображення”, „Зіслання Святого духа”. Посередині ряду свят знаходиться зображення Тайної Вечері з апостолами, повернутими фронтально. Вони сидять за довгим столом, накритим білою скатертиною, з хлібом, келихами та ножем. Вечеря представлена, як учта любові (апостол Іван, який припав до Ісусового плеча) та, водночас, зради (Іуда в жовтому вбранні тримає в руці торбину зі срібняками, а чортик спокушає його, тягнучи за полу одягу). Цей мотив, між іншим, рідко зустрічається в іконографії. Усі образи посрібнені, а тло оздоблене стилізованим рослинним орнаментом. Над іконами висить олов’яна лампа (19 ст.) з вічним світлом.

Четвертий ряд – апостольський. Цю частину іконостасу називають ще деісусний чин (у перекладі з грецької – благальна молитва). В центрі знаходиться ікона, що є поєднанням трьох постатей (тримсорфон): Спасителя, Марії та Івана Хрестителя. Великий Пастир, Пантократор (з грецької – всевладник) сидить на троні, як славетний Володар неба й землі. У лівій руці тримає книгу, а правою – благословляє. Христос на троні – Верховний Праводавець та Суддя,  який дає людству правду віри. Одягнутий в червоні шати та блакитний плащ. Він опирає стопи на вогняні крила ангела. Вище, з боків, несуть варту двоє архангелів. Вони тримають дзеркала, що символізують відображення Божої волі.  Двоє інших, менших ангелів, підтримують знизу край шатів. З Його правої сторони стоїть Марія – заступниця, a навпроти – Іван Хреститель. Обоє виступають в ролі адвокатів. За ними – дванадцять апостолів, намальованих окремо. Деісус можна перекласти з грецької мови як прохання, молитва.  Ця композиція виражає головну ідею іконостасу – заступництво святих (Небесної Церкви) за людей (Церква Земна) перед Христом (Голова Церкви).

П’ятий ряд називається пророчим. Усередині в овальних невеликих медальйонах зображені по двох: Ісая, Езикііль, Даниіл, царі Давид й Соломон. Над ними – ікона Богородиці в іконографічному варіанті „Blacherniotissa”  чи “Оранта” (з грецької мови – та, що молиться) або „Панагія”(з грецької – найсвятіша) чи теж „Знак” (українською – знамення) та “Втілення”.  Матір Божа в колі дивиться вперед та тримає зведені до гори руки у жесті заступництва. На її колінах сидить Дитя Ісус. Правою рукою він благословляє, а в лівій тримає кулю. Бачимо її ніби під час Благовіщення, коли промовляє слова: „Оце я, раба Божа, нехай буде воля твоя” (Лк. 1,38). Богородиця одягнута в блакитну сукню та пурпурово–червоний плащ. Зображення Марії – Оранти – тої, що молиться, теж персоніфікація Церкви, яка безперервно просить Бога про милосердя до світу та людей.  Ікона “Знамення”, тобто зв’язок Марії та Ісуса – Емануїла нагадує про Втілення та вказує на Неї, як на Матір Божу, Богородицю – Теотокос. Малюнок наводить біблійні тексти з Іс. 7,14, „Тому Бог дав вам знак: Діва народить Сина й назве Його Емануель (Бог з нами)” i Лк. 1,35 Ангел відповідав їй:  „Святий Дух зійде на тебе а сила Верховного захисить тебе. Тому Святе, яке народиться, називатиметься Сином Божим”. Ці фрагменти – ідейне підґрунтя цього іконографічного трактування. І, хоча, постать Марії на іконах „Знамення” на перший погляд є домінуючою, завжди у центрі  зображення Христа – Пантократора – це Він благословляє. Марія молиться і заступається за людство та, водночас, веде до Христа. Це одне з найглибших одкровень: народження Бога у серці, а потім у лоні Марії. На щиті іконостасу – сцена розп’яття.

Образи в іконостасі  виконують теологічно–катехізаційну функцію та представляють квінтесенцію Східної Церкви. Повний іконостас – то справа молитовно–мистецька. Він створений у контексті молитви і, власне, для молитви. Поєднує світ видимий з невидимим, прихованим й таємничим. Природнім середовищем для іконостасу є літургія. Ціла композиція і розташування осіб, представлених в іконостасі, створює молитовну атмосферу, веде до Бога.  Святі перебувають у постійній молитві. Не жестикулють, не рухаються, а завжди знаходяться разом з Богом. Метою пластичної іконографічної аранжації є допомога людині змінити себе. Змінити почуття та мислення. Сценарій іконостасу покликаний полегшити діалог з Богом, зокрема, під час літургії. Він є не так засобом та допомогою в молитві, тільки предметом молитви. Часом, навіть самою молитвою.

Презбітеріум

У необароковій триєдиній запрестольній оправі висить ікона Матері Божої  – Одигітрії з XVII ст. Біля стоп знаходиться  сходина з дерев’яним кріслом для головного священослужителя. За ним – образ святого Йосафата Кунцевича (1580–1623) у єпископських шатах східної Церкви з пальмою мучеництва та сокирою (інструментом муки) в руках. З правої сторони стоїть процесійний хрест зі світлого дерева. Всередині презбітеріум знаходиться вівтар – престол. В антерпедіумі вівтаря є ікона з Жертвою Авраама, датована  початком. XX ст. як старозаповітний тип Христової Жертви. Вівтар, серед іншого, символізує самого Христа, який присутній серед вірних  так само, як “жертва, принесена заради нашого примирення”  й “небесні дари, що нам даються”. У східній Літургії вівтар також символізує гріб (могилу). Свідчить, що Ісус справді помер та воскрес. Білі скатертини символізують “полотно”, у яке загорнули Христове тіло. З огляду на особливе значення вівтаря, природнім є його вшанування, що виражається в ритуалах та жестах. Головний священнослужитель та асистент схиляються в низькому поклоні, коли підходять до вівтаря та перед відходом від нього. Духовенство вшановує вівтар також через цілування. Іншою формою шани  є обкадження. Цей обряд пригадує нам Мудреців зі Сходу, які, разом з іншими дарами Сину Божому, принесли кадило.

У Євхаристичній Літургії вівтар посідає чільне місце. Він є знаком Божої присутності, символом Христа, місцем, де вершаться таємниці та відбувається зближення вірян з Богом. Вівтар об’єднує горішнє з нижнім, небо й землю. Виявом поваги є гаптована скатертина та табернакулум на ній. З боків – барокові свічки з Вижлова, які фундував Господар (Григорій Олійник) (…) вартістю 115 ренських Року Божого 1855.

У Люблінській церкві на вівтарі знаходиться табернакулум, зроблений всередині  тридцятих років XX ст. Він має форму п’ятикупольної церкви на плані грецького хреста та декорований гуцульськими орнаментами. На стінах висять чотири ікони з мотивами: Розп’яття, Христа – виноградної лози, покладення до гробу, Христа–Євхаристії. По середині вівтаря спочиває багато оздоблене Євангеліє. З правої сторони – ручний хрест з намальованим образом Христа (його використовує священик для благословення та адорації через цілування під час причастя), а зліва – двочастинна підставка під молитовник.

На південній стіні презбітеріум знаходиться плащаниця з вісімнадцятого століття –  вид ікони з відбитком Ісусового тіла після смерті.  У Страсну П’ятницю, після вечірньої, плащаницю виносять на середину церкви, де її вшановують до ранкових годин Великодньої Неділі. Потім 40 днів аж до Вознесіння саван залишається на вівтарі, де правиться Євхаристична Літургія.

Натомість жертовник (проскомидійник) як місце відправлення Проскомидії (вступна частина Літургії) розміщений в північній ризниці разом з літургійними предметами, потрібними для приготування Святих Дарів: келихами, ампулками, дощечкою та списом – маленьким ножем для ділення просфори. Над жертовником висить антиміс (льняна хустина з образом Христа в гробі, куди вшиті святі реліквії).  З лівої сторони на обрамленій дошці знаходиться текст проскомидії. Літургійне вбрання зберігається в шафах.  На стіні південної ризниці біля вікна висить фотографія дяка з угринівських часів Олександра Гнатюка (1863–1945), людини побожної та відданої справам церкви. Це черговий доказ того, що обладнання, літургійні інструменти та аранжація інтер’єру люблінської церкви просякнуті релігійністю цілих поколінь. Вони бережуть історичну пам’ять регіону та місцевості, де використовувалися колись з культовою метою. Поєднують минуле з сучасним.

Присутність мистецьких форм можна помітити скрізь. Євангеліє, хрест на вівтарі, літургійні шати, книги – це витвори мистецтва призначені для того, щоб наблизити надприродну реальність до вірян.

Нава

Посередині нави, одразу перед іконостасом, знаходиться тетрапод з початку XX століття. Біля нього здійснюються таїнства хрещення, миропомазання та шлюбу. Згідно з функцією, він покритий гаптованою хрестиком скатертиною. Церковний хрест із вісімнадцятого століття з зображенням Розп’ятого Христа з однієї сторони та Матері Божої з іншої. Зліва – ікона святого Івана Хрестителя з середини  XVII ст., зодягнутого в червоні шати. Він благословляє однією рукою, а в іншій тримає розгорнутий сувій. Збоку – багато оздоблений ручних хрест. Над тетраподом висить поліхромований підсвічник, виконаний у спеціальній техніці змішування металу та дерева. Рамена закінчуються келихом у формі цвіту та рукавами для свічок.

Виголошення Євангелії відбувається з–за високого столу з похилою кришкою, де намальована симетрична квіткова композиція (аналой) з початку XX ст. Його встановлюють на час читання перед іконостасом. На північній стіні нави висить ікона св. Юрія (XVII cт.) Це святий воїн з Константинополя, жив у IV ст., прийняв мученицьку смерть за віру. Образ спочатку був елементом обладнання церкви в Угринові, а після транслокації до Тарношина його замалювали й використовували як частину конструкції вівтарика. Завдяки цьому він й вцілів.  Святий Юрій сидить на білому в чорні плями здибленого коня, лівою рукою тримається за гриву коня, а в правій – тримає списа, направленого на змія, який є гібридом вужа і крилатого звіра. Святий має срібну зброю та червоний плащ із застібкою під шиєю. Убрання його розвівається за плечима. У верхній частині ікони над головою видніється з–за хмар Божа рука, благословляюча лицаря та доблесну справу.  Тло гравіроване, срібне. Та, все таки, ікона була дуже пошкоджена. Для вцілілого відтворено обрамлення та відокремлені фрагменти дошки (які не реконструювались) на якій зберігся малюнок. Тема образу відображає особисті апокаліптичні переживання автора та показує ідею боротьби добра зі злом у великодній перемозі Христа над смертю.

Між вікнами з обох боків нави знаходяться сучасні ікони св. Йосафата та благословенного Омеляна Ковча (автор – Петро Гуменюк зі Львова). Обидві постаті зображені в молитві – стані одухотворення.  Св. Йосафат тримає в руці пальму – символ мучеництва. На іконі Омеляна намальовано колючий дріт – ніби огорожа в концентраційному таборі на Майданеку, де він помер 25 березня 1944 року.

На північній стіні нави, на вівтарику, є ікона з XVII століття Корчминської Матері Божої. Вона походить з найдревнішої на Люблінщині дерев’яної церкви у Корчмині з 1658 року. Вівтарик зроблений в 2006–му після закінчення реставраційних робіт. Він змодельований на рамі іконостасу, дерев’яний. З боків – ажурні, різьблені колони з мотивами виноградної лози, розміщені на  п’єдесталах. Верх вінчає багато оздоблений мандиліон з іконою Матері Божої – Оранти. Відкриті до гори долоні символізують повну відданість Богу  та прийняття Його волі. Колишня корчминська ікона мала двоє шатів: паперово – солом’яні та позолочені мідні, оздоблені рослинним орнаментом. Краї образу оббиті посрібленою рамою, декорованою кабошонами. У верхній частині знаходяться дерев’яні різьблені накладки, вміщені у внутрішню оправу у формі  арки на підпорках. Ікона намальована у стилі Одигітрії (з грецької – та, що вказує шлях). Матір Божа зображена з Немовлям на лівій руці, яке правицею благословляє, а в лівій тримає сувої Письма як символ мудрості та знання. Ісус одягнутий у довгу білу туніку та підперезаний золотим ременем. Він дивиться просто перед собою, відкриваючи усе лице. Верхній одяг (з грецької – хіматіон) намальований тонкими рисками, імітуючими золото – символ присутності Божої енергії. Матір Божа статично правою долонею вказує на Спасителя. То може бути жест представлення людям Сина Божого або навпаки, представлення Сину пастви. Богородиця намальована в блакитній сукні та довгій пурпуровій шалі, що огортає цілу постать (з грецької – мафоріон). На голові та плечах мафоріон оздоблений трьома зірками, що символізують дівоцтво. Цей образ є чудотворним та почитається вірянами.

З правої  – процесійний хрест з вісімнадцятого століття. Цей хрест має малюнки з обох сторін: розп’яття та хрещення в Йордані. Він займає три поперечні балки. На верхній бачимо кириличний напис ІНЦІ –  Ісус Назаретянин Цар Іудейський. До другої, найдовшої, прибиті руки, з боків – місяць і сонце. На третій, найнижчій, балці посередині чаша, що символізує  перемогу над смертю. У сцені хрещення Ісус зі зложеними руками, який стоїть в ріці. Іван Хреститель намальований у пів оберту, з іншого боку – ангел, а над головами злітає голубка – символ Святого Духа.

На західній стіні нави, в кутах, знаходяться двосторонні феретони в оздоблених рамах, куди закріплюються дві рейки для несення під час процесії.  З лівої сторони біля північної стіни є ще один феретрон з вісімнадцятого століття з іконою Матері Божої та св. Миколая на відвороті. А на південній стіні – теж феретон з вісімнадцятого століття з церкви в Тенятиськах. Раму вінчає трикутне Всевидюче Око. Також там зображена ікона Матері Божої та св. Дмитра на відвороті.

Притвор – бабинець

На західній стіні притвору – бабинця знаходиться клирос для церковного хору та кімната дяка. Увійти на нижні хори можна дерев’яними сходами з рівня бабинця. Збоку на південній стіні –  пам’ятна таблиця повторного освячення церкви з 8 червня 2003 року. Доступ до верхнього клиросу відбувається через поміст та сходи між бабинцем й навою. Над хором висить образ Матері Божої з Немовлям з Тарнавки. Ця ікона датується вісімнадцятим століттям.

У горі західної стіни намальований орнамент у формі спіралі та єпископські атрибути: мітра, жезл, хрест, декоровані стилізованими дубовими гілками. Склепіння пофарбоване у блакитний колір з голубкою в хмарах.  До церкви ведуть двері на яких ззовні є ерекційний напис: ”Роки 1904 квітень 8”.

На північній стіні бабинця знаходиться ікона Собор Святого Архангела Михаїла з XVII століття. У центрі образу стоїть сам Архангел Михаїл при зброї та в солдатському хітоні. Він тримає в руках медальйон із зображенням Христа Емануеля. Спаситель зображений у молитві, як завжди існуючий Логос, благословляючий двома руками. Михаїл стоїть на оздобленій подушці, що підкреслює його безтілесність. У волоссі має вплетені тонкі ниті, що відкривають вуха. Це символ вслухання у Волю Божу. З боків стоять архангели Гавриїл та Рафаїл. У їхніх руках – дзеркальна куля, що означає відображення волі Бога. На ній напис: “свят, свят”, що ототожнюється з Хвалою Яхве з видіння о. Ізикііля. У тому видінні пророку показали велич Божої святості, щоб він розказав про неї людям. „Побачив Бога, сидячого на троні […]. Серафими стояли над Ним […]. І кричав один до другого: «Святий, Святий є Бог Саваот. Уся земля прославляє його»” (Іс. 6,1–3). Подушка, на якій стоїть Михаїл та білі шати архангелів гаптовані народними червоно–чорними візерунками.

На балюстраді хору над головами вірян знаходиться ікона Покрови з вісімнадцятого століття. Цей образ походить з греко–католицької церкви в Рушельчицах.  Зображення Матері Божої як опікунки та захисниці людей, яка тримає омофор.  Вельон Марії – це захисний плащ під котрим з права заклякли представники Церкви з Папою в тіарі та єпископами у східних й латинських мітрах. Від лівої руки Діви – влада світу, король та принци.

У наві біля церковних лав знаходяться процесійні хоругви з 1837 року з церкви в Рудавці. На північній стіні передсінку – бабинця розміщені ікони св. Івана Золотоуста та Трьох Ієрархів: св. Василя, Григорія Богослова та Івана Золотоуста. Усі одягнуті в єпископські шати східної традиції, в руках тримають книги.

Краса як атрибут Бога

В інтер’єрі люблінської церкви домінують два кольори – зелений та блакитний. Стіни передсінку – бабинцю, нави, презбітеріум та восьмибічного тамбуру пофарбовані у різні відтінки зеленого. Центральна зона стін світло–зелена, часом навіть оливкова. Внизу стіни нави та предсінку, на висоті цоколя, зроблені під мармур теж оливкового відтінку. У презбітеріум цоколь – темно–зелений.  Різні рівні насиченості зеленого виражають спокій, надію, відпочинок, контемпляцію. Верхні зони, тобто піднебіння купола, стелі предсінку  та презбітеріум мають різні відтінки блакитного, що часом переходить у темно–синій. Блакитний, то колір трансценденту. Він означає небо та переносить уяву до іншого виміру, сфери Бога, надприродного та вічного. Поліхромія  люблінської церкви датується початком двадцятого століття, але біля дверей на південній стіні є фрагмент із залишками поліхромії з вісімнадцятого.

Краса у метафізичному розумінні втілюватися у витворах, також помітна у сакральному мистецтві. Інтер’єр церкви показує красу того світу, що належить Богу, надприродного, трансцендентного. Такого, що сприймається і відчувається зовсім іншими категоріями, ніж світ природній, земний, видимий. Церковна архітектура та іконографія за допомогою відповідних мистецьких засобів, до прикладу: пропорції, форми, колористика, світло посилює та робить видимим сяйво Божої краси. Присутність пластичних форм у святині не обмежується лише поліхромією та іконостасом. Вони – скрізь. На приклад, Євангеліє та хрест на вівтарі, книги, літургійне обладнання й шати – це теж мистецтво. Воно має на меті наблизити реальність sacrum, тобто, святості. Так само й служби у Східній Церкві, а, зокрема, євхаристична Літургія, вечірня, утреня, мають характер артистичної драми, що представляє та персоналізує історію порятунку та свідчення віри й релігійного досвіду. У візантійській традиції церковна архітектура є “іконою світу” небесного. Архітектурна форма та іконографія, у свою чергу,  є організаційною засадою, що творить духовний простір для Літургії, де кожен вірянин є образом Божим. Усе ці фактори разом служать єдині меті – скерувати вірянина на споглядання краси майбутнього світу, допомогти у “відкладенні усіх життєвих турбот” та бути серцем й розумом з Богом.

Природно, що в історії люблінської церкви є нашарування. Йдеться про те, що кожна епоха залишала після себе якийсь слід. Отож, після дворазової транслокації церкви, знаходили предмети з різних періодів. Та це не певна кількість (група) рухомих пам’яток, котрі використовувалися лише в одній святині та під час якогось певного періоду. Ці предмети виготовлялися та застосовувалися в різних місцях, іноді, навіть досить далеких та в різний час, лише в моменті впорядкування інтер’єру в Любліні стали єдиним цілим. Й, хоча, вони є ніби вирваними з контексту та оточення, для котрого створювалися, у нових умовах для ці речі набули оригінальної, цікавої й естетичної цілості.  Пам’ятки, що знаходяться у люблінській церкві, виготовляли невідомі майстри  та ремісники, творчість яких виростала з локальної регіональної традиції, тим самим показуючи естетично–сакральні потреби й прагнення людей з пограниччя: Сокальщини, Томашівщини та Підкарпаття. Усе обладнання має  мистецько–естетичну вартість, але, водночас зберігає людські емоції та досвід творців. Нашарування та компіляція різних елементів зв’язує між собою покоління та нагадує про тих, хто молився в цій святині. Рухомі пам’ятки та літургійні інструменти просякнуті побожністю цілих поколінь.  А поєднання давніх й сучасних елементів інтер’єру налагоджує зв’язок поколінь, який через військові та повоєнні події був порушений, а, часом, й зовсім драматично знищений.

Церква – це місце зустрічі для молитви та участі в літургії. Отож, обладнання та впорядкування інтер’єру створюють сприятливий клімат  для метафізичного досвіду.  Через естетику, колористику та гармонію краса проникає у молитовний настрій та сприяє концентрації й спогляданню. Інтер’єр люблінської церкви – це мозаїка з багатьох (уже навіть не існуючих) об’єктів. Не зважаючи на це, він творить сакральний простір, що в оригінальний спосіб пов’язує вимоги літургійної традиції з вшануванням пам’яток. А завдяки вдалому впорядкуванню, створює однорідну стилістичну картину!  Обладнання та декор – це те, через що присутні на літургії люди бачать духовний світ на власні очі. Це інструмент, що робить можливим контакт віруючої людини з надприродним світом та відкриваючий доступ до недосяжної у звичних категоріях реальності.

1. Марія Лесів народилася в місцевості Угринів на Сокальщині, парафіянка. ЇЇ дід, Олександр Гнатюк (1863–1945) був дяком в транслокованій до Любліна церкві. Подружжя Михайло та Марія Лесів стали меценатами відновлення іконостасу з сімнадцятого сторіччя, а також багатьох інших елементів обладнання церкви у Любліні.

2. Б. Сенюк, Історичний нарис церкви Різдва Пресвятої Богородиці, транслокованої з Тарношина до Музею люблінського села, [w:] „Люблінщина”, Люблін 1996, nr 3, 2/96, s. 152–180.

3. Майстерня реставрації пам’яток, Відділ у Варшаві, Майстерня малярства, Реставраторська документація. Місцевість: Тенятиська. Об’єкт: фрагменти з іконостасу 23 ікони, Варшава 1966, с. 2.

4. M. Яноха, Українські та білоруські святкові  ікони в давній Речі Посполитій, Варшава 2001, с. 127.

5. Хуста св. Вероніки – ілюстрація, що використовується у західній традиції.

6. Р. Зілінко. Західно–українське сакральне мистецтво. Частина II, Матеріали з міжнародної наукової конференції Ланьцут – Котан 17–18 квітня 2004 року, Ланьцут 2004, с. 327–335.

7.  У візантійській іконографії через ікони типу Deisis передається триособова композиція, що представляє Христа, як Бога–переможця неба і землі (Пантократора) в центрі образу, між Матір’ю Божою та Іваном Хрестителем, які виступають адвокатами.

8. Blacherniotissa, від грецького –  Blachernai – район в північно–західній частині Константинополя. Саме там в абсиді костелу знаходилося зображення Богородиці –Оранти. Інша відома ікона з Блахернаі  – Платитера.

9. Консерваторські роботи іконостасу виконували: I. Слюсаренко, Б. Iванів, A. Лінинський, O. Сойка, I. Костецький зі Львова.

10. Зі свідчень Марії Лесів, онуки Олександра Гнатюка, то був дяк, який усе життя своє присвятив літургічній молитві. Він брав участь в усіх службах церковних. Цілковито був відданий покликанню, якому ревно служив.

11. Ікону Корчминської Матері Божої греко–католики та латиники вшановували від XVII ст. Була навіть спеціальна книга, куди записували чудотворні випадки, зцілення, що відбувалися за Її заступництва. На жаль, книга ця безслідно зникла. Після II Світовлї війни у середині 50 років ікону перенесли до костелу в Махнувку. А в середині 90–х років минулого століття образ відреставровано.  Після відновлення ікону експонували в галереї фундації св. Володимира, що у Кракові. Під час реставраторських робіт з ікони “знято” дві сукенки з вісімнадцятого століття (паперово–солом’яну та з позолоченої міді). Вони представлені в галереї Фундації на копії образу. З 26.10.1998 року чудотворна ікона знаходиться і вшановується в церкві Різдва Присвятої Богородиці в Любліні, а в корчминській церкві  – копія, виконана в 2004 році у Львові Анатолієм та Віктором Мельниками. У  2006–му ікону ще раз відреставрувала Ірена Слюсаренко з Любліна.

о. Стефан Батрух