Транскордонний шлях пограниччя

Транскордонний шлях пограниччя

Хлівчани (пол. Chlewczany)

Велике село, розташоване на території України, на схід від Салашів (тепер Діброви). У міжвоєнний період тут мешкало бл. 4000 осіб (в більшості українці, а також 370 поляків і 225 євреїв). Згромадження сестер св. Йосифа мало тут свою садибу. Діяли 6-річна школа із українською мовою навчання, читальня Просвіти та кооператив.

Найдавніші писемні згадки, що стосуються місцевої церкви, походять із 1564-1565 років. Наступна церква постала на початку XVII ст. і була ремонтована в 1720 р. У 1844 р. її було розібрано і вибудовано нову дерев’яну церкву Різдва Пресвятої Богородиці. Фундатором храму був Юзеф Уджицький. Розпис інтер’єру виконав Мартин Яблонський. Церква тризрубна, увінчана трьома банями. У 1926 р. вона була відремонтована. При парафії в 30-х роках діяли Aпостольство Молитви та Братство св. Миколая. Після ІІ світової війни церква зачинена не була, тепер нею користуються вірні Української Автокефальної Православної Церкви та греко-католики. Поруч із храмом розташована дерев’яна дзвіниця.

Недалеко розміщений цвинтар, на якому вирізняється висипана могила присвячена воякам, що боролись за незалежність України.

Недалеко розміщений цвинтар, на якому вирізняється висипана могила присвячена воякам, що боролись за незалежність України.

Діброва (пол. Dibrowa, раніше Салаші, пол. – Sałasze)

Село знаходиться на території України, характеризується дуже розрідженою забудовою. Раніше тут існував монастир, згодом місцевий фільварок вели оо. Василияни із Христинополя (тепер Червоноград), (цей факт зберігся в назві частини села “Монастир”). Монахи мали обов’язок душпастирської опіки над селом, тобто постійно забезпечували утримування одного священика. Село у міжвоєнний період населяло 1400 осіб (більшість українці, бл. 20 поляків). Тут існувала однорічна школа із українською мовою навчання, а також кооператив. У 40-х роках органи радянської влади виселили місцеве населення до Бесарабії. Лише через 6 років деякі родини змогли повернутись до Діброви.

Ймовірно у 1718 р. тут було збудовано дерев’яну церкву. У 1928 р. постав новий храм св. Миколая. При парафії діяло Апостольство Молитви. Дуже правдоподібно, що у 1945 р. церкву було розібрано. Лише у 1993 р. за проектом Ігора Максим’юка збудовано муровану греко-католицьку церкву Успіння Пресвятої Богородиці. Це є будівля хрещата в плані, увінчана банею над трансептом.

Домашів (пол. Domaszów)

Село на території України. У 70-х роках ХІХ ст. тут мешкало 849 осіб (713 українців, 122 поляки, 14 євреїв), але вже в 30-х роках ХХ ст. населяло його 1150 осіб (з них: 400 поляків, 120 євреїв, решта українці). Мешканці римо-католики належали до парафії в селі Брукенталь (теперчастина села Діброва), розташованму бл. 5 км. на південний схід від Домашева. У міжвоєнний період тут існувала 1-річна школа із українською мовою навчання.

Перші згадки про місцеву церкву походять з 1472 року. В середині XVII ст. тут існував монастир зліквідований у 1784 р. Попередня дерев’яна одноверха церква походила із кінця XVIIІ ст. У 1900 р. у південно західній частині села, на певній відстані від забудови поставлено нову дерев’яну церкву Воздвиження Чесного Хреста. Це є тризрубний, триверхий храм із оснащенням з І пол. ХХ ст. в інтер’єрі. Попри те, що тут була парафія, священик доїжджав із Салашів (Діброви). Після 1945 року церква не була зачиненою. Сьогодні користуються нею православні та греко-католики (їхній парох, як і раніше доїжджає сюди із Діброви).

Неподалік від святині розташовано цвинтар. З-поміж багатьох надгробків кілька походить із бруснянських каменярень. На розі цвинтаря насипано увінчаний хрестом курган в пам’ять воїнів, котрі боролись за незалежність України.

Диниська (пол. Dyniska)

Село розташоване на території Польщі. У 1425 р. носило назву Дениска (Deniska). У ІІ пол. XV ст. належало родині Ґдешинських, на зламі XVIII i XIX ст. родині Дзєржаків, а в ІІ пол. ХІХ ст. родині Сколімовських. На той час маєток був осередком культурного життя, тут навіть бував видатний угорський композитор і піаніст Ференц Ліст. Тут плекали незалежницькі традиції: під час Січневого повстання надавали дієву допомогу повстанцям, збирали зброю та харчі. Тут також гостювали ватажки повстанців. Бував у Диниськах і Артур Ґротґер, який тут зустрічався зі своєю нареченою Вандою Монне (цю історію описав Людвік Свєжавський в повісті „Повстанська рапсодія”). У міжвоєнний період маєток був територіально значно обмежений, однак Сколімовські утримали його аж до 1939 р. На жаль, до нашого часу ані двір, ані парк не збереглись (останній вирубали в 60-х рр.). У 1870 р. у селі мешкало 652 особи (70% українців, 18% поляків, 2% євреїв). Ця пропорція не змінювалася до ІІ світової війни. Місцеві римо-католики належали до парафії в Угнові. У березні 1944 р. сотня УПА заатакувала поляків, які тут мешкали (загинуло 17 осіб). Від 1945 р. розпочалося виселення українського населення, яке тривало до 1947 р. У червні 1947 р. був заарештований і відправлений до концентраційного табору у Явожно парох села о. Олексій Колянковський. У таборі він перебував до 1949 р., після цього отець був переправлений до в’язниці в Штумі (Ґданське воєводство), де 26 липня 1953 р. був замордований наглядачами.

На покинутій землі зорганізовано ПҐР (Państwowe Gospodarstwo Rolnicze – Державне Селянське Господарство, польський відповідник радгоспу).

Перша в селі дерев’яна церква Втечі до Єгипту Пр. Богородиці, була збудована 1665 року з дозволу дідичів Войцеха Закревського, підчашого рожанського, і Барбари Коритківни з Погороце на подарованому ними ґрунті Дубина за ставом. На її місці у 1800 році коштом Анєлі Дзєржкової з граб’їв Красіцьких збудовано нову церкву. Це був храм зрубної конструкції, тридільний, з ширшою і вищою навою, та гранчастою вівтарною частиною. У 1943-1944 храм було грунтовно відремонтовано, перебудовано притвір, добудовано ґанок-присінок і захристію при північній стіні святилища, змінено купол. При парафії діяло АпостольствоМолитви та такі братства: Тверезості, св. Миколая і Свічкове. Від 1947 р. храм виконував функцію філіального костелу. Після змін кордону в 1951 р., коли Угнів перейшов до СРСР, католиків римського обряду (римо-католиків) з Динисьок призначено до парафії Любича Королівська, а в 1976 р. тут закладено парафію св. Антонія. На жаль, 1 серпня 1987 р. приміщення церкви згоріло. У 1988 р. розпочато будівництво костелу, який було освячено в 1992 р. На стіні храму встановлена меморіальна дошка Артурові Ґротґерові, а поруч на подвір’ї – надгробок Юзефа Сколімовського (1839-1910), учасника повстання 1863 р. і власника маєтку Маґдаленка.

Напроти костелу знаходиться цвинтар із кількома цікавими пам’ятниками, а при вході розташована стара мурована дзвіниця із трьома арками. Із південної сторони села, за дорогою Махнів-Тарношин, ліворуч стоїть мурована капличка із виконаною в камені фігурою св. Яна Непомука всередині, на постаменті розміщена дата 1828.

Губинок (пол. Hubinek)

Невелике село на території Польщі, неподалік Річиці, згадуване вже в 1439 р. (давня назва Губин (Hubin)). Найдавніша згадка про церкву датується 1472 роком. Збудована в середині XVII ст., дерев’яна тризрубна однобанна церква Св. Параскеви наприкінці XVIII ст. була приєднана до Річицької парохії. Про її давність свідчила відсутність окремої дзвіниці, а дзвони в ній містилися над бабинцем. Окрема дзвіниця, збудована щойно в середині XIX ст., згоріла в 1944 р. Проте збереглася дерев’яна дзвіниця стовпової конструкції, квадратна в плані, від заходу із прямокутною добудовою, зашальована (знаходиться на старому цвинтарі, біля 100 м від польової дороги до Шлятина). Збережена конструкція верхнього ярусу дзвіниці та несучі стовпи в нижній, обмурованій цеглою та отинькованій, частині. Поміж ярусами розміщене піддашшя, підбите ґонтою; на верхньому ярусі є отвори на дзвони, зашальовані. Дах пірамідальний, наметовий, накритий бляхою. У 1949 р. дзвіницю перетворено в римо-католицьку каплицю. Цю функцію вона виконувала доки в середині 90 років минулого століття тут не було збудовано філіальний костел парафії з Динисьок.

Біля дзвіниці розташовано цвинтар, заснований, правдоподібно, під кінець XVIII ст. У селі розміщена початкова школа, є автобусна зупинка.

Карів (пол. Karów)

Велике село на території України, на південний-схід від Угнева. Виразно впадають у вічі дві частини села: більша де перетинаються вулиці та менша, звана „За церквою”. У 30-х роках ХХ ст. село разом із присілками Іванки, Боженки та Річне налічувало біля 1800 мешканців (серед них 50 поляків, 50 євреїв, решта українці). Діяла читальня, кооператив „Добробут”. Однорічна школа із українською мовою викладання.

Найстарші письмові згадки про церкву походять із 1472 р. У 1671 р. збудовано дерев’яну тризрубну, трибанну церкву, яка стояла до середини ХІХ ст. В 1876 р. розпочалося будівництво мурованого храму св. Параскеви, що закінчилось лише в 1886 р. Роботами керував Семен Козак. У 1893 р. виконано поліхромію церкви авторства Степана Томасевича та Івана Зелинського. Іконостас був створений у 1906 р. На зламі XIX i XX ст. парохом місцевої парафії був композитор Віктор Матюк (1852-1912), похований на кладовищі біля церкви. У 1937 р. на його могилі поставлено кам’яну скульптуру ангела з лірою, авторства Антона Павлоса. Перед ІІ світовою війною в парафії активно діяло Апостольство Молитви. Після війни церква постійно діяла. Тепер нею користуються греко-католики і православні. Поруч із церкою розміщена дерев’яна дзвіниця, а за нею – цвинтар. В центрі села, на перехресті доріг, стоїть дерев’яна шестигранна капличка, поставлена ймовірно на місці давнішої.

Корчів (пол. Korczów) (теж Корчівка)

Село розташоване на території України, над річкою Солокією. Від 1786 р. належало родині Свєжавських. Наприкінці ХІХ ст. тут мешкало близько 800 осіб (серед них 250 поляків, які належали до парафії в Угнові). На початку ХХ ст. тут було збудовано філіальний костел в еклектичному стилі. У міжвоєнний період в селі діяв кооператив „Сила” і читальня Просвіти. Початкова школа мала два класи: один із польською мовою навчання, другий з українською. Після війни село опинилось на території Польщі, його українське населення в 1946-1947 було виселене. Після обміну прикордонними територіями і виселення польського населення в 1951 р., село опинилось на території СРСР. Тут оселено вихідців з околиць Дзвиняча (Бескид).

Місцева греко-католицька парафія вже у XVIII ст. мала дерев’яну церкву св. Козьми і Дем’яна. Під керівництвом Семена Козака в 1884 р. було збудовано нову дерев’яну церкву. У 1904 р. було розписано нефи. Поліхромія представляла композиції Навернення Констянтина та Хрещення Русі. У 1946 р. церква згоріла. У 1996-2001 роках на тому ж місці збудовано нову муровану однонавову церкву, увінчану куполом зі стилізованим ліхтарем. Щоправда збудували її греко-католики, та служить вона православним.

В селі є продуктовий магазин, автобусна зупинка.

Корчмин (пол. Korczmin)

Село розміщене на території Польщі, в Томашівському повіті. Через село тече притока Солокії – Річиця (колись вона називалась Свинория). На правому боці Річиці ростуть ліси, які називають Навричі і Великий Ліс. Власне у Великому Лісі знаходяться кургани які свідчать про старовинність цього місця, (на жаль вже у ХІХ ст. тут проводились аматорські розкопки). Схожі місця на межі Щеп’ятина, Корчмина і Корчева називають „Могилами”. За народними переказами колись на цьому місці відбулась велика битва і тут поховано багато загиблих, як на полях, так і в лісі, де ще на початку ХХ ст. виорювали кості. Археологічні дослідження вказують на зв’язки цієї землі із Київською Руссю ще від Х ст. Перші згадки про село походять із середини XV ст. В 1472 р. якийсь Миколай з Корчмина володів тут 6,5 ланами землі, корчмою та млином. 100 роками пізніше тут господарював Мельхіор Корчминський. Рід Корчминських володів Корчмином до початку XVII ст. У 1652 р. частину села отримав Станіслав Бартоломей Белжицький. Наступними власниками маєтку були Дружбинські, а в ІІ пол. XVIII ст. – родина Полєтилів. У ІІ пол. ХІХ ст. найбільшими були володіння Феліції Серватовської. Існував тут двір, фільварок (на південний захід від села), водяний млин, початкова школа. Родина Серватовських до ІІ світової війни зберігала за собою маєток. Ліси ж були власністю Дідушицьких. Згідно перепису 1880 р. проживало тут переважно українське населення (на 880 осіб було лише 40 поляків), а в 30-х роках ХХ ст. в селі мешкало бл. 1300 осіб (серед них 130 поляків і 11 євреїв). Місцеві римо-католики ходили до костел в Махнівку (раніше вони належали до парафії в Жнятині). У селі існувала початкова школа із 2 класами з українською і 1 класом із польською мовами навчання. Також діяла читальня Просвіти та кооператив „Народний Дім”. Окрім того в міжвоєнний період свої послуги пропонували: перукар, колодій, коваль, столяр, шинкар та годинникар. В 1944-1947 тут велася регулярна польсько-українська війна, результатом якої були великі втрати з обох боків. Від 1946 р. Войсько Польське та НКВД виселили більшість населення в Україну. Інших мешканців в рамках акції „Вісла” в 1947 р. було вивезено на західні землі Польщі. Ці трагічні події значно загальмували розвиток Корчмина.

Тепер тут знаходиться 50 хат.

Місцева греко-католицька парафія була заснована в 20-х роках XVI ст., бо вже згадується в документах 1531 року. У ХІХ ст. парафія належала до Белзького деканату, однак в міжвоєнний період входила в склад Угнівського деканату. Мала дочірні парафії в Махнівку і Щавиці (Szczawicy, Кревиці, Krzewicy). При парафії діяло братство Найсвятішого Серця Ісуса. Церква Об’явлення Господнього із 1658 р. (розташована на північ від річки Річиці, при дорозі на Щавицю) є однією із найцінніших пам’яток дерев’яного будівництва в Польщі. У XVIII i XIX стт. церква була відремонтована і дещо перебудована. Про один з таких ремонтів 1780 року свідчить кириличний різьблений напис на брусі в бабинці. У 1850 році добудовано південну захристію, а на початку XX ст. – північну і присінок при бабинці. Із 1947 р., після виселення українського населення, храм якийсь час був у вжитку як філіальний костел парафії з Махнівка, але в середині 50 років був залишений напризволяще. Від цього моменту майже півстоліття западав у руїну. У 1955 р. піддалась руйнації південна стіна святилища, в 1959 р. завалилась захристія, в 1963 р. буревій знищив притвір. У 1966 р., з огляду на технічний стан об’єкту, були спроби виключити його із переліку пам’яток. Лише на початку 90-х років ХХ ст., завдяки старанням Суспільної Комісії Опіки над Пам’ятками Церковного Мистецтва при Товаристві Охорони Пам’яток, розпочались реставраційні роботи. Проводились вони із різним успіхом, робота часто переривалась з огляду на брак коштів. В 2002-2003 роках парох греко-католицької парафії Різдва Пресвятої Богородиці в Любліні, о. Стефан Батрух переймає пам’ятку. У 2003 р. роботи по відбудові церкви ефективно продовжуються, щоб 28 серпня 2004 р. могла бути здійснена урочиста реконсекрація.

Храм зорієнтований святилищем на схід, тридільний, зрубної конструкції. Бабинець та ширша й довша нави квадратні в плані, святилище гранчасте. Перед бабинцем є присінок. Зруб бабинця і святилища одинакової висоти, неф підвищений на один ярус, на котрому спочиває восьмерик на вітрилах вкритий восьмибічною банею, увінчаний ажурним ліхтарем. Всередині церкви кожне приміщення відкривається аркою. Над навою підчіплені хори. Бабинець прикритий склепінням, нава куполом, святилище циліндричним псевдосклепінням. Нава є двоярусна, її зруб сягає вище дахів бабинця та святилища. Стіни усіх трьох ярусів скріплені лисицями. На стінах ледь проглядається стінопис із XVII i XVIII стт., є чисельні написи і дати. До 50-х років ХХ ст. знаходилась тут ікона Матері Божої Корчминської, від XVII ст. шанована місцевими греко-католиками. Існувала спеціальна книга, до якої записувались чудеса, переважно зцілення, що відбулися за посередництвом Матері Божої Корчминської. На жаль, ця книга втрачена. Чудотворну ікону було перенесено до костелу в Махнівку. У 1990 р. вона потрапила до Кракова, і була піддана реставрації. Відреставрований образ було виставлено в Фундації св. Володимира в Кракові. Тепер ікона Матері Божої Корчминської є шанована в греко-католицькій церкві Різдва Пресвятої Богородиці в Любліні, а в корчминській церкві зберігається її копія (виконана родиною Мельників, львівських художників-реставраторів).

В середині ХІХ ст. на південь від села хлопець, що пас худобу, зауважив незвичне видиво. Про це він розповів корчминському священику, який, в свою чергу, визнав, що це було об’явлення Матері Божої. На місці об’явлення в 1862 р., на пожертви громади було вибудовано каплицю Успіння Пресвятої Богородиці. Відпуст призначено на 28 серпня (Успіння Богородиці) тож мешканці Корчмина, як і інших місцевостей та сіл приходили до цього місця на прощу. Вода із розташованої тут кринички мала лікувальні властивості. Також було встановлено і фігуру Матері Божої. Прощі на цьому місці відбувалися аж до 1951 р., часу коли було змінено лінію польсько-радянського кордону і це місце опинилося на радянській стороні, практично на самій прикордонній смузі. Органи радянської влади суворо заборонили наближатись до цього місця. Лише бл. 1985 р. відвідування цього місця було дозволено мешканцям недалекої Стаївки. З 90-х років розпочато впорядкування території, відновлено фігуру Матері Божої (голову було знайдено в криничці, а тіло – в рові), встановлено дерев’яну капличку перенесену із Стаївки. Наприкінець 90-х років висипано невеликий курган, а на ньому розташувались два обеліски для вшанування мешканців села, котрі боролись за волю України. 28 серпня 2004 р. в рамках вище згаданих урочистостей з нагоди реконсекрації корчминської святині, вперше відкрито кордон і прочани з України та Польщі могли зустрітись при чудодійному джерелі. У схожий спосіб все відбувалося й 28 серпня 2005 р. Можливо стане традицією відкривати на свято Успіння Матері Божої кордон, тим паче, що поблизу цього місця планується створення прикордонного переходу. Був би це другий на українсько-польському кордоні пішохідний перехід, перехід для велосипедистів та людей з особливими потребами.

На церковному цвинтарі розташованому бл. 300 м по правому боці за селом в напрямку Щавиці, збереглося кілька десятків надгробків роботи бруснянських каменярів. Цвинтар зараз перебуває в стані впорядкування.

В селі є продовольчий магазин, автобусна зупинка (2 рейси до Томашова Любельського, 1 до Ульгівка).

Корні (пол. Kornie)

Село розташоване на території Польщі, над річкою Солокією. Існувало вже в XIV ст. На зламі XV i XVI ст. належало родині Ніщицьких з Угнева. В ХІХ ст. місцеві ґрунти були оцінені як дуже бідні, „лише торфовища і піски”. Незважаючи на це в 1880 р. тут мешкало бл. 590 осіб, 50 роками пізніше – вже бл. 1050 осіб (серед них бл. 60 поляків, які належали до парафії у Вербиці, решта українці). У 30-х рр. ХХ ст. в селі діяла школа із 2 класами та читальня Просвіти. Від 1939 до 1941 р. радянська влада на захід від села будувала бункери, які збереглись до сьогодні. Це були позиції Равського Укріпленого Району, що входили в склад тзв. лінії Молотова. В 1947 р., в рамках акції „Вісла”, виселено бл. 1000 осіб української національності. Деякі з них оселились тут в пізнішому часі.

Перша згадка про церкву походить з 1578 року. У 1781 році збудовано нову дерев’яну церкву на місці попередньої тризрубної однобанної з XVII ст. У 1910 році її замінила нова мурована церква неоукраїнського типу. Вона була дочірньою Махнівської парафії. З 1947 р. стояла пусткою, а з 1980 р. вживалася як костел парафії Гребенне. Тридільна, хрещата в плані. В інтер’єрі є елементи зі старої церкви 1776 р. Завдяки старанням згадуваної Суспільної Комісії Опіки над Пам’ятками Церковного Мистецтва, збереглася дерев’яна дзвіниця із XVIII ст., стовпової конструкції з підвалинами, покладеними на наріжні камені. Прямокутна, двоярусна. Нижній ярус частково відкритий, частково оточений широким опасанням з відкритою стовповою аркадою. Верхній ярус підчіплений, низом зашальований, вгорі голосникова аркада з чотирма арками на кожному боці, що утворені підкосами.

На церковному кладовищі збереглося багато надгробків роботи бруснянських майстрів, серед них хрест з XVIII ст., на трьох східцях із зображенням Розп’ятого Христа. Крім цього є могила 6 мешканців села, закатованих НКВД 22 травня 1945 р., а також пам’ятник поставлений в 50-у річницю акції „Вісла”. Бл. 1 км на захід від с. Корні в напрямку села Мости Малі можна оглянути радянські бункери, вибудовані в 1939-1941 роках, в рамках тзв. Равського Укріпленого Району відомої лінії Молотова. З вершини узгір’я Корні відкривається чудова панорама Розточчя.

Кривиця (пол. Krzewica, давніше Щевиця, пол. Szczawica)

Село на території Польщі, давніше носило назву Щевиця. Впродовж устого ХІХ століття і аж до 1918 р. на північ від нього проходив кордон між Росією та Австрією. Сусіднє село Ріплин вже знаходилось в Польському Королівстві (Рос. імперія). Згідно перепису населення 1880 р. заселяло Кривицю бл. 400 осіб. (у більшості греко-католики, лише кілька осіб належало до римо-католицького віросповідання). Навіть через 50 років, коли тут мешкало вже 650 осіб, це співвідношення не змінилося. У міжвоєнний період тут існувала однорічна початкова школа. Вірні латинського обряду ходили до костелу в Жнятині, а потім в Махнівку. Після виселень 1945-1947 рр. тут було утворено ПҐР, вибудувано кількаповерхові житлові будинки.

Дерев’яна тризрубна однобанна церква Успіння Пресвятої Богородиці збудована в 1777 р. на місці попередньої з XVII ст. Правдоподібно була перебудована в 1866 р., як дочірня парафії в Корчмині. Ймовірно, що церква ще існувала в 1960-х роках. Тепер немає жодного сліду по храмі, що стояв поруч із цвинтарем на протилежному боці дороги. Це місце тепер розоране і використовується для сільськогосподарських потреб.

Єдиною пам’яткою існування тут українського населення є збережений цвинтар. До нього провадить виложена бетонними плитами дорога, яка за кладовищем повертає вліво і далі переходить у польову. Цвинтар розміщено серед полів на невеличкому пагорбі, який знаходиться бл. 1 км на північ від дороги Ульгівок-Василів Великий. Тепер цвинтар перебуває в стані впорядкування, вже вирубано усі дерева та кущі. На кладовищі знаходиться близько 20-30 бруснянських хрестів. Хрести поскидані і сильно знищені. Серед них вирізняється велика надгробна плита (польський гріб із датою поховання 1933 р.). Неподалік від дороги височить новий костел св. Духа, який є філією парафії св. Анни в Василеві Великому.

У селі є продовольчий магазин, автобусна зупинка (маршрути до Будинина, Хлоп’ятина, Махнівка, Томашова Любельського і Василева).

Махнів (пол. Machnów)

Село на території Польщі. У 1880 р. тут мешкало бл. 820 осіб, а в 30-х рр. ХХ ст. – бл. 1200 осіб, у переважній більшості це були греко-католики, налічувалось лише кілька юдейських родин. У селі діяла читальня Просвіти та кооператив „Сільський Господар”. Існували теж фільварок і млин. Селян обслуговували коваль, кравець, столяр, швець, шинкар. Після ІІ світової війни, до 1947 р. було виселено українське населення. Парох о. Григорій Федоришак у 1947 р. був заарештований польським військом і відправлений до концтабору в Явожні, де й перебував до 1948 р. На землях виселених мешканців було утворено ПҐР, вибудовано житлові кількаповерхові будинки. На місці колишнього фільварку збудовано селище. Від цього часу Махнів поділяється на Старий Махнів і Новий Махнів, який тепер є центром села.

Перша згадка про церкву походить з документів 1472 року. У 1755 році громадою була збудована нова дерев’яна церква на місці попередньої. Вона згоріла в ніч з 10 на 11 грудня 1892 року. У 1893 році громада спорудила дерев’яну капличку, а 1900 року постала нова мурована церква Різдва Пр. Богородиці. Ця хрещата будівля неоукраїнського типу, завершена шоломовою банею з ліхтарем над серед хрестям, збереглась до сьогодні. Перед війною при церкві діяла Марійська Дружина. Після 1947 р. виконувала функцію філіального костелу при парафії в Угневі, а після змін кордону в 1951 р. – при парафії в Любичі Королівській. З 1976 р. до початку 80-х рр. була парафіяльним костелом. У 1982 р. в Новому Махнові збудовано було костел св. Апостолів Петра і Павла, який є сьогодні парафіяльним костелом, а церкві було повернено статус філіального костелу. До 90-х рр. ХХ ст. при церкві стояла дерев’яна дзвіниця з XVIII ст., яка на жаль згоріла.

Бл. 200 м на північ від церкви, зі східної сторони дороги є старий доглянутий цвинтар. Тут знаходиться бл. 60 бруснянських хрестів. Лежачі хрести утворюють алею, що провадить до центру цвинтаря, де стоїть хрест, присвячений Іванові Павлу ІІ.

За Новим Махновом, бл. 1 км в напрямку до Вербиці, приблизно за 300 м від дороги по лівій стороні, серед поля стоїть металевий хрест, на місці, яке називають „Чернево ” (Czerniewo). Колись сюди приходили прочани, тут стояла капличка св. Архистратига Михаїла, з-під якої випливало джерело. Згідно переказів збудовано її було на місці кривавої битви.

Махнівок (пол. Machnówek)

Розміщений на території Польщі в ґміні Ульгівок, в повіті Томашів Любельський. Через село тече річка Річиця. Під час польсько-української війни, 8 січня 1919 р. тут відбувалися бої поміж польськими відділами та стрільцями Української Галицької Армії, які закінчились тим, що поляки відтіснили стрільців далі на схід. У 30-х рр. ХХ ст. в Махнівку мешкало бл. 500 українців і бл. 80 поляків.

Церква св. Арх. Михайла існувала вже у XVIII ст. У 1812-1813 роках зведено нову дерев’яну церкву з матеріалу розібраного парафіяльного костелу св. Миколая в Белзі. Була це будівля костельного типу, без бань і веж. Вона згоріла на початку І світової війни у 1914 році. На її місці у 1919 році звели невеличку дерев’яну церкву, дочірну Корчминської парафії. Знаходилась вона в центрі села, на рівні відгалуження дороги до Василева. У Махнівку діяло братство Найсвятішого Серця Ісуса. Після виселення українців в 1945-1947 полишену святиню було розібрано, збереглась лише мурована стінна, триярусна дзвіниця з 1939 р. У 1904 р. тут постала філія римо-католицької парафії з Белза. Після спорудження костелу в 1912 р. засновано парафію св. Івана Хрестителя. В 1944 р. в результаті польсько-українських боїв костел був спалений. Після відбудови виконував функцію парафіяльного костелу Найсвятішої Діви Марії Цариці Польщі, який обслуговував теж села: Будинин, Корчмин та Осердів. Ліворуч від костелу, біля огорожі стоїть скульптурний надгробок Ольги Кравчук (28 ІІІ 1913 – 15 VI 1931), перенесений в 1993 р. з цвинтаря в Осердові. Твір відомого львівського скульптора Александра Загурського (1871-1944), автора багатьох пам’ятників на Личаківському цвинтарі (серед них героя Січневого Повстання Шимона Візунаса). На спорудження пам’ятника дочці, яка у 18 р. померла від легеневої хвороби, безутішний батько віддав кілька морґів поля. За селом, бл. 1 км на північ від забудови знаходиться цвинтар, закладений в ХІХ ст. Тут збереглось кількадесять кам’яних надгробків, що походять з бруснянського осередку.

В селі є продовольчий магазин, автобусна станція (2 рейси до Томашова Любельського., 1 рейс до Ульгівка).

Новосілки Кардинальські (пол. Nowosiółki Kardynalskie)

В 30 роках ХХ століття тут мешкало бл. 580 осіб, переважно греко-католиків, які належали до парафії в Диниськах. Найдавніша згадка про церкву датується 1472 роком. У 1777 році на місці попереднього дерев’яного тризрубного одноверхого храму громада звела своїм коштом нову, теж дерев’яну, церкву Собору Пресвятої Богородиці. Вона, як і її попередниця, була тризрубною і однобанною, з трьома залізними кованими хрестами. У 1788 році поруч звели окрему дерев’яну дзвіницю. У 1956 р. церкву було розібрано. Єдиною пам’яткою залишився загублений серед полів цвинтар. Дорога до цвинтаря проходить попри забудови ПҐРу, а потім поміж деревами повертає вправо. Цвинтар, що розмішений серед дерев добре видно здалеку. Тепер він сильно зарослий, однак на ньому є ще понад 30 хрестів, переважно роботи бруснянських майстрів. Усі вони в поганому стані, занедбані та понищені.

На території ПҐРу є автобусна зупинка.

Новосілки Передні (пол. Nowosiółki Przednie)

В 30-х роках ХХ ст. тут мешкало бл. 376 осіб. Після 1939 р., коли було проведено новий кордон поміж СРСР та Німеччиною, село опинилося при самій границі, отже усіх, хто мешкав на відстані 800 м від неї, було виселено. Решту мешканців села виселено в 1945 р. У результаті боїв польського війська з УПА село було спалене. Тепер територія села є заораною і використовується в сільськогосподарських цілях (від кладовища в Новосілках Кардинальських, аж до будинків в Диниськах).

Перша церква в селі була збудована громадою з дозволу дідича Яна Жулінського у 1686 році. На її місці у 1798 році постала нова дерев’яна церква Св. Івана Богослова. Це була тризрубна однобанна будівля. Поряд стояла окрема дерев’яна дзвіниця, зведена одночасно з церквою. Церква була дочірньою парафії в Диниськах. Після 1945 р. вона була зачинена, а в 1956 р. її розібрано.

При дорозі Диниська-Махнів Новий знаходиться старий цвинтар.

Остобіж (пол. Ostobuż, тепер Острівок, пол. Оstriwok)

Село на території України. До війни тут мешкало бл. 820 українців (а також 50 поляків та 2 єврейські родини). У селі діяла читальня Просвіти і кооператив. Існував двір та маєток родини Висоцьких.

Місцева парафія володіла дерев’яною тридільною церквою св. Миколая, збудованою в 1760 р. на місці давнішої, також дерев’яної, з XVII ст. У 1909 р. її було розширено добудовою бічних рамен, що перетворило її на хрещату однобанну будівлю. У 30-х рр. ХХ ст. тут діяло Товариство Тверезості. Храм пережив бурхливі роки війни і комунізму, та, на жаль, згорів у 1990 р. Місце по церкві огороджене і знаходиться на північній околиці села, там стоїть маленька дерев’яна капличка. Цього ж року було ропочато будову нової мурованої святині на місці, де раніше був розташований двір і фільварок. Це є хрещата в плані, однобанна споруда, яка є власністю греко-католицької парафії. Напроти церкви знаходяться руїни давньої двірської каплички.

За церквою бл. 300 м на захід розташований цвинтар. Посеред цвинтаря на гірці стоїть дерев’яна капличка завершена ліхтарем.

Піддубці (пол. Poddębce, тепер Піддубне, пол. Piddubne)

Село роташоване на території України, біля польського кордону. В 30-х роках ХХ ст. тут мешкало бл. 1150 осіб (серед них бл. 60 поляків і 30 євреїв). Діяла читальня Просвіти, кооператив і молочарня.

Унійна парафія володіла дерев’яною церквою, збудованою в 1722 р., коштом Ґабріели Добєцкої. В 1908 р. на захід від залізничного полотна збудовано мурований храм Покрови Пресвятої Богородиці,. Храм цей традиційно звернений святилищем на схід, хрещатий в плані, одноверхий із багато оздобленим фасадом. При церкві діяло Братство Найсвятішого Серця Ісуса та Апостольство Молитви. Після 1944 р. село належало до Польщі. У 1946 р. українське населення було виселено, а церкву зачинено. Після 1951 р., коли село опинилось в кордонах СРСР, воно було заселене людьми з околиць Дрогобича. Церкву відкрито лише після 1989 р. Тепер вона використовується і греко-католиками, і православними.

Парафіяльний цвинтар знаходиться бл. 1 км на південь від краю села при польовій дорозі. Стара частина є дуже зарослою, тут знаходиться кільканадцять надгробків, виконаних бруснянськими майстрами. Село, може з огляду на близькість кордону, зберегло первісний характер, так ніби його було перенесено із 30-х років минулого століття. Збереглось дуже багато дерев’яної забудови, як господарських будівель, так і житлових. Перед поселенням є восьмикутна в плані дерев’яна капличка із фігурою Матері Божої всередині.

Річиця (пол. Rzeczyca)

Село на території Польщі. Селом тече Коритницький потічок. На півночі височіє „Глинна (Глиняна) Гора”. Одну з частин села називають Губинком, іншу – Кути, а ще одну – Майданом. Центр села називався Ринком. До двору належав фільварок Березина та лісничівка Дубина. За часів І Речі Посполитої село належало до королівських дібр і було садибою староства, яке охоплювало Річицю, Губинок, Журавці, Любичу Королівську, Гуту Любицьку, Гребенне і Кам’янку Волоську (Кам’янка Старе Село (тепер Старе Село)). У 1760 р. тут був вибранецький лан, на якому господарювали солтиси Яндрух та Яцентій. Згідно привілею Августа ІІІ, даного 26 травня 1755 р., деякі селяни мали право варити пиво і горілку для власних потреб. Тут існував млин з двома жорнами та корчма. В 1765 р. власником села був Андрій Річицький. До ІІ світової війни село належало до Равського повіту. Річиця була українським селом (мешкало тут лише бл. 40 поляків і бл. 30 євреїв). Був тут вітряний млин, шинок, кузня, діяв кооператив „Господарська Торгівля”. Крім школи діяла читальня Просвіти і Товариство „Сокіл”. Тогочасна греко-католицька парафія налічувала бл. 1800 осіб, тут діяло Старше Братство св. Миколая і Молодше Братство Покрови Пресвятої Богородиці.

Уперше церква в Річиці згадується у документах під 1531 роком. У 1687 році була збудована нова дерев’яна церква Св. Бориса і Гліба (Романа і Давида). 1766 року її замінила нова, теж дерев’яна будівля з дзвіницею над бабинцем. У 1882 році церкву ремонтував майстер Семен Козак. Окрему дзвіницю звели 1901 року. Церква і дзвіниця згоріли 1944 року під час акції „Батальонув Хлопскіх” на село. Парох о. Омелян Котис разом із донькою Іванкою в червні 1947 р. був ув’язнений в таборі Явожно, де й перебував до 1948 р. Помер невдовзі після звільнення.

На старому цвинтарі (при дорозі Ульгівок-Томашів Любельський) збереглася давня цвинтарна каплиця, вимурована в ХІХ ст., квадратна в плані, увінчана банею з ліхтарем, під нею розташовані крипти. На території цвинтаря є кільканадцять кам’яних надгробків, виконаних бруснянськими майстрами. Також зберігся будинок давнього двору, на жаль, в середині 70-х рр. ХХ ст. був сильно перебудований.

У селі є зупинка для рейсових автобусів та бусиків, курсує кілька рейсів до Ульгівка і Томашова Любельського.

Стаї (пол. Staje, тепер Стаївка, пол. Stajiwka)

Село розташоване з українського боку кордону, на схід від Корчева. у міжвоєнний період тут мешкало бл. 450 осіб. В 30 рр. ХХ ст. діяв кооператив і читальня Просвіта. Попередня дерев’яна церква св. Архистратига Михаїла, що була збудована в 1760 р. на місці давнішого храму, підлягала парафії в Корчеві. Це була тризрубна, одноверха (баня над головною навою) церква. Тут діяло Апостольство Молитви. У 1939-1941 роках парохом був о. Осип Лещук, письменник, професор гімназії, загинув у 1949 р. в сталінських таборах. У 1945 р. село опинилося в кордонах Польщі. У 1946 р. церкву було спалено. Після горезвісного обміну прикордонними територіями і переселення поляків село було приєднане до території СРСР. Сюди натомість було переселено людей із колишнього Турківського деканату. Близько 1985 р. розпочалась відбудова культового місця при самому польському кордоні. Коли в 1990 р. церква в сусідньому Остобужі згоріла, вірні розпочали будівництво власного храму, яке завершилося в середині 90-х рр. Церква, що знаходиться в центрі села, є хрещата, одноверха, збудована в плані хреста.

В селі є продуктовий магазин. У школі діє кімната-музей присвячена діяльності о. Осипа Лещука.

Щеп’ятин (пол. Szczepiatyn)

Село розташоване на території Польщі. Перші письмові згадки про село датуються 1462 р., коли її власниками була родина Щеп’ятинських. У 1564 р. тут осів рід Підгорецьких. У міжвоєнний час село населяло бл. 550 осіб. Існували тут кооператив та читальня Просвіти. 26 березня 1944 р. Щеп’ятин штурмували відділи ОУН-УПА, продовжуючи офензиву, яка мала на меті очищення території від польського населення, в результаті чого загинуло 16 людей і спалено господарства (більшість поляків було евакуйовано раніше). Українське населення виселили в 1945-1947 роках.

Уперше існування церкви в селі зафіксовано в документі 1531 року. Дерев’яна тризрубна церква зі соснових брусів на дубових підвалинах, покладених на стендари, була збудована в кінці XVII ст. Зазнала неодноразових ремонтів у XVIII і XIX ст. На її місці постала нова мурована церква св. Трійці, будівництво якої завершилося 1910 р. Була дочірньої церквою корчівської парафії. При церкві діяло Апостольство Молитви, а також мешкали сестри Служебниці Пречистої Діви Марії Непорочного Зачаття. Після виселення греко-католиків святиня впродовж 35 років стояла пусткою і руйнувалась. Тепер служить римо-католикам за костел Тарношинської парафії. В інтер’єрі збереглись розписи із 1913 р., бароковий іконостас та 4 бічні вівтарі зі старшої церкви. На куті прицерковної території розміщена дерев’яна дзвіниця із 1890 р., триярусна, квадратна в плані.

На західній околиці села з протилежної сторони ріки Річиці, за будинками міститься цвинтар. У старшій, оточеній деревами, частині знаходиться бл. 30-40 вапнякових бруснянських хрестів. На півночі, бл. 1,5 км біля місця де дорога, яка веде із села сходиться з дорогою Ульгівок-Кривиця знаходиться курган увінчаний капличкою св. Івана. За переказами цей курган служив спостережним пунктом, з якого подавали сигнал при появі татарських орд. Із нього можна було бачити інші кургани. Зараз це теж добре місце для оглядання краєвидів.

Тарношин (пол. Tarnoszyn)

Село розташоване на території Польщі. Існувало вже в XIV ст. і було власністю Пашка з Радзанова, плоцького хорунжого і белзького старости. У першій пол. XV ст. його власник Павло Радзановський з Ніщиць став першим белзьким воєводою. У XVІ ст. село було власністю родини Сененських. У міжвоєнний період село було національно неоднорідним, та дещо більше було польського населення. В ніч з 16 на 17 березня 1944 р., під час офензиви УПА спрямованої проти польського населення (в цей же час було заатаковаоно Диниськи, Ульгівок та Жабче (тепер Жабче Муроване), загинуло 84 поляки і 16 вояків УПА. Село від УПА охороняли відділи самооборони АК (під керівництвом Юзефа Новака „Toпoлi”), які зробили можливою евакуацію частини польського населення (нагадує про ці бої пам’ятник, розташований в центрі села, поруч з костелом). У 1946-1947 роках українське населення було виселене.

Римо-католицьку парафію засновано в 1892 р., одночасно із будовою костелу. Пізніше римо-католицькі вірні (їх було бл. 475) збудували дерев’яний костел св. Станіслава. В 1912 р. Тарношин став експозитурою, що охоплювала Ульгівок, Річицю, Щеп’ятин. 7 квітня 1944 р. відділ УПА спалив костел (про ці події нагадує обгорілий місійний хрест із 1939 р., що стоїть при вході до нового костелу). Від 1948 р. парафіяльним костелом була Тарношинська церква. У 1962 р. посвячено новий мурований костел. У його інтер’єрі знаходиться багато елементів з угнівського костелу, поміж іншим – хрестильниця та барокове розп’яття. Також тут зберігається образ Белзької Богородиці (копія ікони Ченстоховської Богородиці) з ХІХ ст. Здавна вірні віддавали шану Матері Божій і її чудотворній іконі (існувала окрема книга запису чудес, котра нажаль не збереглася). До 1951 р. ікона знаходилась в Белзі, в костелі „На Зáмочку”. Згодом ікона перебувала в Лукавці і Любачеві. У 1974 р. єпископ М. Рехович, з оглчду на історичні зв’язки Тарношина з Белзом, переказав її до місцевої парафії. З правої сторони від входу стоїть скульптура монахині із терновим вінком, виконана із вапняку.

У 1759 р. в Угринові, що знаходився в Сокальському повіті, було збудовано дерев’яну церкву Різдва Пресвятої Богородиці. У 1904 р. споруду було перенесено до Тарношина, де вона стала дочірньою церквою, що належала парафії в Ульгівку, служила духовним потребам греко-католиків аж до часу виселення українців. Після 1947 р. виконувала функції римо-католицького костелу, але вже від 1962 р. не вживалася і поволі руйнувалась. У 90-х рр. була перенесена до Музею Люблінського Села (Muzeum Wsi Lubelskiej) і тепер використовується не лише як музейний об’єкт, але передовсім є основним храмом греко-католицької спільноти Любліна. Розміщена святилищем на схід, тризрубна, складається з бабинця, нави та святилища, зрубної конструкції, наріжні з’єднання (замки) в охлоп і риб’ячий хвіст, поставлена на кам’ному фундаменті. Квадратними в плані збудовані нава і бабинець, святилище гранчасте. По обидва боки знаходяться захристії. Перед притвором споруджено ґанок, під двоспадовим дашком, що закритий торцем і опирається на чотири стовпи. Всі елементи церкви є однакової висоти. Над – навою високий восьмибічний барабан на пендентивах, накритий восьмиплощинною банею. Над дахами бабинця та святилища розташовані ілюзійні барабани. Бані увінчані теж ілюзійними ліхтарями, які накриті цибулястими шоломами, закінченими кулями та залізними кованими хрестами. Церква довкола оточена широким піддашшям, опертим на приставлені кронштейни. Стіни захристій й усі стіни понад піддашшям вертикально зашальовані дошками. Дахи накриті ґонтою. Двері та вікна прямокутні. У бабинці і вівтарі окулюси.

Місце по церкві є позначене хрестом і знаходиться бл. 300 м на північний захід від костелу, за мостом через Річицю. Недалеко від цього місця, при польовій дорозі, що біжить до Ульгівка, знаходиться старий занедбаний цвинтар, а на ньому – кілька надгробків, виконаних бруснянськими майстрами. Інший, діючий цвинтар знаходиться при перехресті дороги, що провадить з Тарношина з дорогою Любича Королівська-Грубешів. Тут також знаходимо кілька зразків бруснянської каменярки.

У селі є кілька продуктових магазинів, автобусні зупинки (4 рейси до Томашова Любельського, 3 рейси до Хлоп’ятина).

Тяглів (пол. Tehlów)

Село на території України. У міжвоєнний період мешкало тут бл. 900 осіб (140 поляків, 21 єврей). Діяли читальня Просвіти, кооператив „Сільський Господар”. Школа мали два класи з українською мовою викладання. Тепер тут мешкають переселенці з околиць Устриків Долішніх та Журавців.

Правдоподібно колись тут існував монастир. У 1745 р. на місці попередньої зведено двозрубну, двобанну дерев’яну церкву. Її було розібрано в 1885 р. і в тому ж часі побудовано новий храм св. Параскеви. Це є однонавова, трибанна споруда. Після ІІ світової війни, аж до 1989 р. була зачинена, а тепер вживається греко-католиками. Всередині зберігається іконостас, в якому празниковий ряд кріпиться до аркової балки; на стінах – новий розпис у візантійському стилі. Поруч на цвинтарі знаходиться нова (з 1995 р.), невелика мурована православна церква Київського Патріархату, також посвячена св. Параскеві. На цвинтарі насипана на честь стрільців УГА, полеглих в боротьбі із польськими військами, Стрілецька Могила.

УГНІВ (пол. UHNÓW)

Містечко розташоване над річкою Солокією на території України, із збереженим міським плануванням та двома присілками: Застав’я на півночі, з протилежного боку Солокії та Передмістя на південному сході. До середини XV ст. тут існувало село Угнів. У 1462 король Казимир Ягайлович дозволяє власникові Угнова, Зигмунтові з Радзанова, плоцькому хорунжому, перетворити село у містечко, переносячи його з польського права на маґдебурзьке. Його мешканці вже не підлягали судам воєвод чи каштелянів, лише відповідали перед війтом, а той – перед королем. Король також надав право на торги, котрі мали відбуватися щочетверга та на два ярмарки у свята св. Пилипа і Якова та Успіння Пресвятої Богородиці. Ці привілеї підтвердив у 1644 р. Владислав IV на прохання тогочасного власника міста Степана Ніщицького. Вже в 1470 р. Зигмунт з Радзанова зафондував тут перший дерев’яний костел, а в 1595 р. Вавжинець Тщинський, люблінський каштелян, збільшив його утримання. Правдоподібно вже на початку XVI ст. було збудовано церкву. А на початку XVIІ ст існувала тут дерев’яна церква Вознесіння. У 1627 р. співвласник міста Ляховський подарував ґрунт під будівництво монастиря Різдва Богородиці. Монастир діяв до поч. XVIІІ ст. Правдоподібно вже на поч. XVIІ ст. місто мало земляні укріплення, фрагменти яких збереглись до сьогодні. У 1676 р. на відстані бл. 500 м від валів збудовно було дерев’яну церкву, яку було розібрано в 1822 р. Можна припустити, що єврейське населення замешкало в Угневі вже в XVI ст., оскільки в сусідньому (бл. 22 км) Белзі єврейська громада існувала ще перед 1507 р. Поволі євреї почали домінувати в містечку. На поч. ХХ ст. було збудовано велику нову синагогу. Перед І світовою війною Угнів заселяло 4500 осіб (2100 євреїв, 1800 українців і бл. 600 поляків). Існувала тут місцева шевська школа (діяло бл. 1000 шевців). У міжвоєнний період (30 рр.) тут мешкало понад 5000 людей (більшість становили євреї). В містечку діяв суд, каса Стефчика , 2 ресторани, чайна, кооперативи, читальня Просвіти. Існувала п’ятикласна школа для хлопців із польською мовою навчання, монастир сестер Феліціанок (сестри провадили шестикласну школу для дівчат). У 1939 р., після закінчення вересневої кампанії кордон між СРСР та Німеччиною проведено по Солокії. Місто опинилося при самому кордоні, з радянського боку (за винятком передмістя Застав’я, яке перейшло до німців), однак, тут не було утворено 800 метрової прикордонної зони. Проте були збудовані укріплення тзв. Лінії Молотова. Після приходу німців на ці терени розпочалось масове винищення єврейського населення. Після закінчення військових дій Угнів опинився в кордонах Польщі. У 1946 р. з міста було виселено українське населення. У 1949 р. місто було поєднане залазницею із Гребенним. У 1951 р. в рамках обміну прикордонних територій виселено все населення. З того часу місто пребувало в кордонах СРСР. Оселено тут переважно вихідців із Закарпаття, хоча траплялися поодинокі випадки повернення місцевих українців, виселених із цих теренів в 40-х рр.

Мурований костел був фондований Кшиштофом Дуніним, любачівським каштеляном та його дружиною Маріанною з родини Заборовських. Збудований він був у 1633 р., а посвячений в 1695 р. Однонавовий в маньєристичному стилі, з виділеним вужчим святилищем. Всередині циліндричне склепіння. Фасад прикрашений пілястрами та двома вежами із октогональними, верхніми ярусами. Перед костелом в огорожу вкомпонована дзвіниця. До парафії належали села: Диниськи, Губинок, Юзефівка, Карів, Корчів, Михалівка, Піддубці, Річиця, Щеп’ятин, Тарношин і Ульгівок. У 1951 р. перед виселенням з Угнова парафіяни забрали фрагменти оснащення костелу, які згодом опинилися в різних костелах (між іншим в Тарношині і в Журавцях). З цього часу костел був зачинений і руйнувався (завалились шоломи веж, нищився дах над святилищем). 11 червня 2005 р. єпископ М. Бучек відправив тут першу за всі ці роки св. Літургію, на яку прибули численні прочани з ґміни Ульгівок. Після урочистостей ґміна Ульгівок і селищна рада Угнева підписали договір про взаємну співпрацю.

На початку XVII ст., але вже точно після 1627 р. тут стояла дерев’яна церква. У 1717 р. місцева православна парафія прийняла унію. У 1797 р. розпочалась перебудова дерев’яної церкви, однак вимуровано було тільки святилище. Лише в 1854-1857 рр. збудовано наву, притвір та три увінчані ліхтарями бані (найвища знаходиться над навою). У той же період створено новий іконостас та виконано стінопис. Можливо, що тоді ж було поставлено дерев’яну триярусну дзвіницю, яка розміщена поруч храму. Під час наступних перебудов у 1893 і в 1903 рр. змінено конструкцію куполів та додано бічні вежі. Не відомо, коли саме змінено назву церкви, але мурована церква вже називалась Різдва Пресвятої Богородиці. Угнів був центром деканату. У міжвоєнний період в парафії діяло Братство Апостольства Молитви та старше й молодше церковні братства. Сирітський притулок провадили сестри Служебниці. На Застав’ї після 1874 р. стояла каплиця, фундована С. Жуковським. У 1946 р. храм було зачинено, знову він був відкритий у 1957 р. З цього часу безперервно служить вірним і належить Православній Церкві. Сучасний Угнів є тихим і все ж вартим огляду містечком. В основному збереглось старе планування вуличок із центральним ринком. Описана церква розташована бл. 100 м на південний схід від ринку. Бл. 100 м на південь від церкви знаходиться цвинтар. Тут стоїть багато цікавих надгробків, що належать як українцям, так і полякам. Недалеко від ринку (бл. 100 м на схід), за приміщенням школи знаходиться мурований з цегли будинок синагоги, зведений на поч. ХХ ст. Це є святиня великого розміру з сінями і бабинцем на першому поверсі, накрита ламаним дахом. Поруч розміщено менший будинок, це давній хедер – релігійна школа. Обидві споруди були сильно перебудовані в середині і містили виробничі підприємства. На жаль кіркут (єврейський цвинтар) не зберігся. На захід від ринку стоїть костел, а за ним – будинок монастиря і школи сестер Феліціанок. Декілька кроків за ними збереглись рештки старих міських земляних валів та вбудований в них радянський бункер з поч. 40-х рр. Також варто вибратись на передмістя зване Застав’ям (за Солокією). Там збереглося багато зразків дерев’яної архітектури.

У містечку є продуктовий магазин, залізнична станція та автостанція.

Ульгівок (пол. Ulhówek)

Село на території Польщі, центр ґміни. У 1403 р. його власником був Павло з Радзанова, плоцький хорунжий. В описі з 1564 р. село мало 60 га орної землі, а його власником був Миколай Сєнявський (бл. 1596 р.). До 1682 р. село називалось Ульгів, пізніше закріпилась назва Ульгівок. У 1880 р. знаходилось тут 7 панських домів і 184 селянських. Мешкало тут 1062 особи (українці, поляки, євреї). Згідно даних перипису 1921 р., коли Ульгівок знаходився в Равському повіті Львівського воєводства, кількість населення становила 1136 осіб. У переважній більшості, це були українці (аж 1055 мешканців). У 30 рр. ХХ ст. в селі проживало 1205 осіб. Діяла читальня Просвіти та кооператив. У дворічній школі, навчання проводилось українською мовою. Місцева греко-католицька парафія охоплювала Ульгівок та Тарношин.

Перша згадка про церкву датується 1472 роком. У 1732 році на місці давнішої була збудована нова дерев’яна тризрубна трибанна церква. У 1865 році до давньої нави добудував нові бабинець і захристію майстер-будівничий Семен Козак. Перед 1901 роком в церкві встановлено новий іконостас, в якому окрім традиційних ікон були ікони святих Кирила і Методія та Володимира і Ольги. Тоді ж збудовано і нову дзвіницю. У 30-х рр. ХХ ст. тут діяли братства св. Миколая і Серця Христового. Після переселення українського населення в 1945-1947 рр. стояла невживаною, а на початку 1950-х років її розібрали і перенесли в село Туровець на Холмщині, де пристосували під польський народний костел.

Від 1912 р. місцеві католики латинського обряду належали до парафії в Тарношині. У 1985 р. тут було створено парафію. Парафіяльний костел св. Максиміліана Кольбе було збудовано на початку 80-х рр., а 10 роками пізніше – дзвіницю. Поруч біля костелу розташовано доглянутий греко-католицький цвинтар, закладений на початку ХІХ ст. Знаходиться тут багато цінних надгробків виконаних з бруснянського вапняку, серед них є фігура св. Павла.

В Ульгівку є садиба ґміни, працює тут кілька продовольчих і промислових магазинів, та ресторан. Добре діє автобусне сполучення (рейсові автобуси та приватні бусики) до Томашова Любельського та кілька рейсів до Будинина, Махнівка, Ріплина. Є бензозаправка.

Вербиця (пол. Wierzbica)

Село розміщене на території Польщі, над річкою Солокією. Згадується під 1388 р., коли белзький князь Земовіт IV подарував його варшавському хорунжому Павлові з Радзанова, засновнику роду Радзинських-Ніщицьких. У руках цієї родини володіння залишались до кінця ХVІ ст. У XVII ст. належали родині Папаратів, яка походила з Греції. З кінця XVIIІ ст. до 80-х рр. ХІХ ст. село належало родині Літинських. Останніми власниками маєтку були Роммери. У 1878 р. була утворена експозитура римо-католицької парафії (охоплювала Махнів, Мости Малі, Новосілки Кардинальські, Корні, всього було охоплено бл. 206 осіб). Через кілька років її, однак, було ліквідовано і місцеві латинники доїжджали до Угнова. У 30-х рр. тут діяла читальня Просвіти, каса Стефчика, кооператив. Село населяло 1816 осіб (серед них 32 євреї, 28 поляків). У місцевій дворічній школі, заняття велись українською мовою. В однорічній школі на присілку Вілька мовою навчання теж була українська. У перші повоєнні роки в околиці діяла сотня УПА під командуванням „Шума”, котра в червні 1947 р. була розбита Військом Польським(загинуло 109 вояків УПА, а 35 потрапило в полон). У липні 1947 р. було арештовано пароха Вербиці о. Юліана Криницького з родиною. Арешт отець відбував у Явожно, де й помер та похований у спільній могилі з іншими 162 в’язнями-українцями. Українське населення було виселене під час акції „Вісла”, а село було спалене. На його місці було утворено ПҐР.

Уже в 1531 році в селі існувала церква. 1748 року дерев’яна церква, збудована у XVII ст., вимагала дуже великого ремонту. Тому у 1762 році коштом дідича Ніщицького була зведена дерев’яна однобанна церква. У 1886 році на її місці нову дерев’яну церкву Св. Арх. Михайла збудував майстер Семен Козак. Місцева греко-католицька парафія охоплювала Вербицю і Вільку Вербицьку (тепер не існує). Храм був спорудою тридільною зрубної конструкції із зверненим до сходу святилищем,. Притвір і дещо більша нава збудовані на плані квадрату, святилище гранчасте. Зруби окремих частин мають одинакову висоту, над ними – восьмибічні барабани на вітрилах, накриті восьмиплощинними банями. Барабан нави і баня над ним вищі від двох інших. Церкву оточувало піддашшя, оперте на випусти, які його підтримували, (вони існували ще в 1963 р.). Всередині нави, біля стіни від притвору розміщено хори, сперті на висунених кронштейнах. Хори поєднані з галереєю, яка оточує внутрішні стіни бабинця. У 30-х рр. минулого століття при парафії діяло Молитовне Товариство та Товариство Тверезості. Після виселення мешканців церкву перейняв ПҐР, однак його керівництво не дбало про її технічний стан, більще того, в храмі було організовано складське приміщення. Перебуваючи в неймовірно поганому технічному стані, церква завалилась в 1992 р. Частину матеріалу було використано для реконструкції церкви в Корчмині, яку в той час проводило Товариство Опіки Над Пам’ятками Церковного Мистецтва.

Від давньої святині залишився тільки підмурівок, проте збереглась мурована капличка з 1880 р., присвячена пам’яті Яна і Розалії з Папарів-Літинських. Незважаючи на те, що її було вживано як склад, вона все ж перетривала, і після ремонту виконує функцію філіального костелу махнівської парафії. На захід від цього місця, в оточенні дерев, знаходиться цвинтар, де збереглося багато бруснянських і кілька ремісничих надгробків. Тут також знаходяться могили стрільців УГА (з 1918-1919 рр.), воїнів УПА та два пам’ятники: один на честь мешканців Вербиці, другий на честь полеглих за волю України в 1942-1952 рр.

З іншого боку забудови села зберігся класицистичний двір, що походить правдоподібно з 1846 р., щоправда багаторазово перебудований. Після війни його вживав для своїх потреб ПҐР, тепер стоїть без ужитку. З цього місця відкривається гарний краєвид на схід – на українську сторону, на село Піддубці з характерною мурованою церквою.

В селі є продуктовий магазин, автобусна зупинка (4 рейси до Томашова Любельського).

Воронів (пол. Woronów)

Село на території України. Раніше це був присілок Остобужа (Острівка), називали його також „мазурська колонія”. У 30-х рр. ХХ ст. тут мешкало бл. 270 осіб (переважно українці). Село відоме вже з XV ст., а перша згадка про церкву походить з 1472 року. Дерев’яна церква в селі існувала ще у XVIII ст. На початку XIX ст. (після 1805) її розібрали. В середині 1930-х років селяни задумали закупити стару дерев’яну церкву в селі Туркотин на Перемишлянщині, але незважаючи на вже підготовлений архітектором Ярославом Фартухом (Філевичом) проєкт, перенести відмовились і розпочали будівництво нового мурованого храму, яке станом на 1939 р. ще не було завершене. Добудову здійснили щойно 1990 року, про що свідчить дата на фронтоні.

Церква св. Миколая є однонавова, накрита банею. Вживають її як греко-католики, так і вірні православної церкви.

На початку села, зі сторони Домашева, розташований невеликий цвинтар, де збереглось кілька надгробків з ХІХ ст., виконаних місцевими майстрами.

Журавці (пол. Żurawce)

Село на території Польщі, розташоване на північний схід від Любичі Королівської над рікою Солокією. У давній Речі Посполитій входило до складу Річицького староства і Белзького повіту. Наприкінці ХІХ ст. тут діяли 3 млини і гуральня. У 30-х рр. минулого століття його населяло бл. 3000 людей (переважно українців). Поляки, які мешкали в Журавцях (бл. 200 осіб), належали до парафії в Раві Руській. Жило тут також бл. 160 євреїв. Діяла читальня Просвіти, кооператив та гімнастичне товариство „Сокіл”. Школа в Журавцях мала 3 класи з українською мовою викладання, а в Руді Журавецькій – 1 клас. Греко-католицька парафія охоплювала село і присілки Руда Журавецька, Нетреба та Руда Любицька.

Перші згадки про церкву походять з 1472 р. Від XVIII ст. існує дерев’яна церква, що в той час належала до Потелицького деканату.

У 1808 р. церква згоріла, а на її місці 1812 року збудували нову тридільну дерев’яну церкву. У 1912-1916 роках поруч із нею звели нову хрещату однобанну церкву, ймовірно, за проектом котрогось з львівських архітекторів (Олександра Лушпинського чи Тадея Обмінського). Світловий восьмерик увінчаний оригінальної форми банею, на рогах четверик декорований світловими ліхтарями з маківками. Архітектурний вистрій церкви витриманий у стилі неокласицизму. Ще 1916 року парох о. Іван Ґіссовський звернувся до „консерваторського уряду” у Львові з проханням про дозвіл на розбірку старої церкви, але отримав відмову, позаяк вона була зарахована до пам’яткових споруд Галичини. 1919 року її обміри виконав краківський архітектор Ґжимальскі. Та все ж 1923 року стару церкву розібрали. E селі діяло Апостольство Молитви. В 1939-1949 рр. в селі на парафії працював о. Теодор Зрада, який 25 червня 1941 р. на очах дружини був убитий агентом НКВД в с. Добросин, Жовківського деканату. Після виселення українського населення в грудні 1947 р. cвятиню перейняла Римо-Католицька Церква. Вона виконувала функцію філіального костелу парафії в Любичі Королівській до 1997 р. доки тут не було засновано парафію, і вона не стала парафіяльним костелом. Всередині збереглось багато елементів оснащення церковного та костельного з костелу в Угнові.

За церквою знаходиться греко-католицький цвинтар закладений під кінець ХІХ ст., який тепер є також і римо-католицьким. Хоча збереглося тут багато надгробків, виконаних в Брусні, все ж увагу привертає сучасний символічний надгробок-пам’ятник, присвячений колишнім українським мешканцям Журавців, що полягли і загинули в ув’язненні або були вивезені на Сибір. Бл. 1 км на захід від храму знаходиться ще один старий цвинтар, що збережений лише частково.

Просвіта – українське освітнє товариство, що діяло в Галичині від 1868 р. Відіграло величезну роль у розвитку української освіти та культури, а також у боротьбі з неписьменністю, особливо в селянському середовищі. Видавало книжечки для народу, календарі, шкільні та університетські підручники. У 1914 р. Товариство налічувало 130 тис. членів і провадило понад 2600 читалень. З ініціативи її лідерів у 1881 р. було засноване Руське Педагогічне Товариство. Просвіта гуртувала українських народовців і відіграла важливу роль в припиненні москвофільських впливів.

Бруснянський осередок каменярства – пов’язаний із селом Брусно (Brusno) (повіт Чесанів (Сieszanów)), розташованим на Центральному Розточчі, з покладами вапняку та пісковика в підніжжі Кам’яної Гори (369 м над р.м.). Село було колись поділене на колонії: Брусно Старе, Брусно Нове (засн. в XVII ст.), Полянка (Дойчбах – подає шематизм 1938 р.) (закладена в 1785 р. німецькими колоністами). У 1947 р. Брусно Старе було спалене, мурована церква в 1962 р. була розібрана (тепер на мапі можна знайти лише Брусно Нове). Найраніші згадки про каменярський осередок походять з 1564-1565 рр. У той час там добувалися будівельні матеріали, виготовлялися жорна та млинарські камені. Мистецька творчість (надгробні хрести, каплички, придорожні фіґури) розвинулась під кінець XVIII ст. Спершу це були хрести на взірець мальтійських, згодом – довгі хрести, з дещо ширшою підставкою, вони – найпоширеніші, з тих, які зустрічаються на цвинтарях від сер. ХІХ ст. Деякі з них оздоблені постаттю Христа, інші – із трилистим завершенням рамен. В останній чверті ХІХ ст. з’являються хрести на стовпах з рельєфною постаттю Христа, деколи це є Розп’яття . На початку ХХ ст., набувають поширення хрести на постаментах, із східчатою підставкою та широкою гамою скульптурних прийомів. Радіус де зустрічаються твори бруснянських каменярів, як на ті часи, був надзвичайно широким: від Лежайська по Львів, і від Перемишля по Томашів Любельський. З Брусна походить знаменитий український скульптор Григорій Кузневич (1871-1948), який залишив багато пластичних праць у Львові (головний двірець, пам’ятники Гловацькому і Кілінському) та Сокалі, тощо. Працював також в Італії та Америці. На схилі літ повернувся до рідного села. 1946 року був переселений в Україну, в село Ганачівку на Перемишлянщині.