Сакральне мистецтво пограниччя

Сакральне мистецтво та духовність польсько- українського пограниччя на Люблінщині

(Матеріали з міжнародної конференції «Сакральне мистецтво пограниччя», Люблін 13-15.10.2005 р.)

Реалізовано за підтримки Міністра культури

Copyright for this edition by Fundacja Kultury Duchowej Pogranicza Lublin 2005

Рецензент: Професор Михайло Лесів, Головуючий комісії польсько-українських культурних зв’язків відділу ПАН в Любліні.

Редакція: Стефан Батрух, Роман Зілінко

Слово від рецензента

Статті та дослідження, опубліковані у збірнику «Сакральне мистецтво та духовність польсько-українського пограниччя» стосуються  важливих явищ духовного життя людей, які, велінням долі, живуть на мовному, культурному, державному, конфесійному, латинсько-візантійському, польсько-українському пограниччі. Неоднорідність культурних проявів породжує певні виклики, інколи породжує конфлікти та, водночас, збагачує людей усвідомленням того, що мають право на власну культурну ідентичність та неповторні форми прославлення Бога та взаємної поваги до ближнього.   Влучно й правдиво висловив цю думку в науковому есе  о.Міхал Яноха. Він так написав про феномен ікони Матері Божої Хелмської, люблінської катедри та каплиці святої Трійці на Замку: “У мінливій долі хелмської катедри, а також символічному сусідстві люблінської церкви з каплицею відображається сусідство різних народів, двох культур. Те сусідство буває трагічним й благословенним, але завжди – братерським”.

І ще хороші слова про Україну від польського духівника: “Культура України окремо позначена на тлі цілого багатоетнічного та багатокультурного континенту. Небагато є земель у Європі, на території яких знаходяться руїни греко-католицьких, ранньохристиянських, візантійських, єврейських, караїмських, турецьких, татарських, вірменських святинь. Не кажучи вже про величезну кількість церков та костелів”. Про теологічний вимір сакрального мистецтва казав у своєму виступі на відкритті конференції Кароль Клауза, керівник катедри теології ікони Люблінського католицького університету.

Зібрані в цьому виданні статті – це план міжнародної конференції “Сакральне мистецтво польсько-українського пограниччя на Люблінщині”. Захід організувала Фундація Духовної Культури Пограниччя, котру заснував парох греко-католицької парафії в Любліні за підтримки Комісії Польсько-Українських культурних зв’язків відділу ПАН. Конференція відбулася 13-15 жовтня 2005 року за участі спеціалістів різних галузей гуманітарних наук. Здебільшого істориків мистецтва з Польщі, України, Білорусі, вчених з країн, що вже десятки років є суверенними, культурно та політично незалежними. Учасники й учасниці висловлювали свої погляди та представляли інформації рідними мовами. У  збірнику є оригінальні мовні форми викладу змісту без перекладу. Серед 30 статей лише польською мовою написані 18 праць, українською – 10, білоруською – 2. Мовна форма оригінальних публікацій та есе ще більше підкреслює різнорідність у єдності на пограниччі. Місці, де до Бога моляться класичними латинською та старо-слов’янською та державними мовам поляків, українців, білорусів.

Публікації у виданні поділяються на чотири частини: “Пограниччя”, “Духовність”, “Мистецтво”, “Реалізація”. Ці поняття – взаємнопов’язані та дещо штучно розділені для легшого розуміння.

Пограниччя – цікаве для дослідників, але не завжди підходить тим людям, місце проживання яких на цих землях визначене долею. У першому розділі є дослідження, що представляють різне бачення пограниччя як культурного простору мистецтва. Руйнування культури прикордонних земель, попри спровоковані “чинною владою” переселення, виселення, експатріацію, репатріацію, пов’язані з ситуаціями, що часто формувалися на тлі свідомого знищення пам’яток культури та сакрального мистецтва, до якого, власне, належать святині, ікони, цвинтарі – усе, що сприяє нормальному розвитку людської духовності.

У частині статей “Духовність” представлені, серед іншого, певні факти, породжені історичними явищами. До прикладу, зіткнення політичних та конфесійних інтересів, котрі часто мали трагічні наслідки. От, хоча б, доля святого Йосафата Кунцевича, про якого дослідники епістолографії та історіографії, які приїхали з Полоцька та Гродна, чудово написали білоруською.

Базова частина збірки “Мистецтво” має 13 публікацій з інформацією та рефлексіями про такі мистецькі прояви сакральності як святині, іконостаси, хоругви та інше sacrum, що впливає на духовність, віруючої у всемогутнього Бога, людини.

Інші матеріали стосуються різних місць, означених польсько-українським кордоном. Тут маємо інформацію про долі церков Люблінщини (у широкому значенні цього поняття), про відновлені тепер іконостаси та ікони, врятовані колись від знищення. Також є дані про сакральне мистецтво у львівських фондах – теж свого роду культурному та конфесійному пограниччі.

Є також цікава історична інформація про долі окремих ікон, про іконографію середньовіччя,  культурознавчі та релігієзнавчі методи, повчальні й збагачуючі знання про духовну культуру та релігійні потреби людини. Розділ “Реалізація” майже повністю стосується конкретної справи, котра нещодавно виникла в Любліні та добре вписується в питання історичної спадщини та її охорони. Йдеться про історію дерев’яної церкви з Тарношина, перенесену в 1997 році на  територію Музею села в Любліні. Святиню врятували від цілковитого занепаду  греко-католики, які колись, не з власної волі, а лише через виселення 1947 року, залишили храм. Значний внесок у відбудову церкви зробив священик доктор Стефан Батрух, перший парох греко-католицької парафії в Любліні.

 Тепер храм знаходиться на Славінку та виконує важливу функцію: як пам’ятка дерев’яної святині-церкви з XVIII століття та місце релігійного культу, дім молитви вірян греко-католицької церкви, які ще донедавна не мали свого храму. У 7 статтях частини “Реалізація” детально описана історія перенесення тієї церкви, пристосування до музейних потреб, а також – виконання ролі святині, де можна наживо та щоденно здійснювати релігійні практики. Це приклад успішного перенесення однієї зі святинь на території пограниччя. Тут варто навести слова о. др. Стефана Батруха, ініціатора тієї неймовірної акції: „Перенесення, монтаж та адаптація пам’ятки для культурних потреб – це процес колективний, не можливий без знань і досвіду багатьох фахівців. Завдяки спільним зусиллям, у люблінській церкві вдалося зберегти однорідність стилю та створити сприятливу для молитви атмосферу з мозаїки об’єктів, що походять з різних храмів. Створено сакральний простір, де природно поєднуються вимоги літургічної адаптації зі збереженням пам’ятки». Факт, що мандрівна церква (Угринів – 1759, Тарношин – 1904, Люблін – 1997) розпочала нове життя,  є результатом співпраці багатьох установ та небайдужих людей, які усвідомлюють важливість порятунку спадщини, розуміють цінність різнокультуровості Люблінщини.

Практична цінність подій останніх років у Любліні – це позитивне підтвердження теоретичних припущень історичних, що обговорювалися з різних точок бачення долі та об’єднуюче значення культури пограниччя, показане у цьому збірнику. Тут є багато повчальних думок, ґрунтованих на негативних і позитивних фактах, що мали місце в XX столітті та раніше. Можливо, це доказ того, що духовність не можна знищити. Йдеться про ту духовність, котра підтримується сакральним мистецтвом навіть на такому трагічному пограниччі як польсько-українське. Вона зміцнює зболені серця та є наукою для теперішніх та прийдешніх поколінь.

Михайло Лесів

Головуючий польсько-української комісії культурних зв’язків ПАН в Любліні.