Короткий нарис з історії Парафії у Любліні

Короткий нарис з історії Парафії

ІСТОРИЧНИЙ НАРИС

XIII-XV ст. в Любліні утворюється руська колонія (русинами в давнину називали українців й білорусів). Для задоволення релігійних потреб її членів збудували дерев’яну церкву Переображення Господнього біля Солом’яного ринку (тепер існуючого). Церква належить до Хелмської єпархії, що перебуває у складі Київської митрополії, котра, у свою чергу, підпорядковується Патріарху Константинопольському.

15 січня 1586 – При церкві Переображення Господнього утворюється церковне братство.

1587 – Дерев’яна церква у Любліні згоріла.

1596 – На синоді Брестської унії проголошено утворення Уніатської Церкви, у єдності з Апостольською Столицею. Митрополит і 5 єпископів підтримують унію, двоє єпископів (львівський і перемишльський) – проти. Руська Церква ділиться на дві юрисдикції  –  римську й константинопольську. Розпочинається затяжний конфлікт між “уніатами” (греко-католиками) й противниками унії (православними, які часто називали себе  “благочестивими” – побожними). Не зважаючи на те, що Хелмський єпископ Діонісій Збіруйський підтримав унію, парафія в Любліні разом з процвітаючим церковним братством та заснованим у  XVI ст.(?) монастирем, прагне зберегти стосунки з Константинополем.

1607 – 1633 рр. – Будівництво нової, мурованої, церкви Переображення Господнього (“Переображення”, звідси – говорять про “Переображеньську” церкву, “Спасо-Переображеньську” чи “Спаську”).

15 березня 1633 – Православний митрополит-елект Київський Петро Могила освятив нову церкву Переображення Господнього в Любліні (існує до нині).

1635 – Церква переходить до рук “уніатів”.  Цей факт у 1638 році затвердив король Владислав IV.

1639 – Протести руської шляхти призводять до того, що король видає універсал, де йдеться про повернення церкви противникам унії.

1640 –  Храм знову переходить до прихильників політики Константинополя

1645 – “Уніати” повторно забирають Переображеньську церкву.

1648 – Повстання Богдана Хмельницького, що, серед іншого, було скероване проти унії.

1650 – Згідно з угодою, підписаною в Зборові, (1649) люблінська церква знову повертається до рук противників унії.

1651 – Поразка козацьких військ під Берестечком. Храм Переображення Господнього втретє переходить до “уніатів”.

1655 – Ненадовго святиня повертається до противників унії, аби того ж року вже вчетверте стати “уніацькою”.

1658 – У результаті угоди в Гадячі  церква в Любліні знову переходить до противників унії.

1695 – Парафія в Любліні приймає унію й керівництво “уніатського” єпископа Хелмського.  Люблінський монастир стає будинком ордену отців Василіян.

1752 – В Преображенській церкві заснували братство св. Онуфрія.

1864 – масове знищення  католицьких монастирів у Польському королівстві, що відбулося за одну ніч, 27/28 листопада, з неділі на понеділок. Зліквідована василіанська провінція Різдва Пресвятої Богородиці (хелмська). Будинки монаших орденів у Хелмі, Білій Підляській, Замості та Любліні знищені повністю.  Залишився лише монастир у Варшаві (ліквідований у 1872 році.)  Суперіор знищеного  дому в Любліні, о. Ремігіуш Ханкевич OSBM (нар.1813, висв. 1848), був до 1868 року адміністратором церкви Переображення Господнього, служив нечисленній парафіяльній громаді (згідно з переписом 1863 року – 76 вірян).

1868 – Адміністратором греко-католицької парафії в Любліні стає о. Миколай Коланковський (1833-1881). Він походив з Львівської архиєпархії в Галичині, був випускником університету у Відні. Висвячення на капелана отримав у 1859 році, целібатарій. Так само, як і більшість галицького духовенства, направленого до Хелмської греко-католицької єпархії після 1864 року, він підтримував політику царської влади,що намагалася ліквідувати унію на Холмщині та Підляшші. Вже з самого початку перебування в Любліні, ініціював ремонт церкви, маючи на меті  делатинізацію її вигляду, і “в наступні роки (…) відновлює східний характер обрядів та літургій, готуючи вірян до повернення до православ’я” (Г. Купріянович, M. Рощенко, Православна церква Переображення Господнього в Любліні, Люблін 1993, с.26). У той період несподівано зростає кількість парафіян, що подається в офіційній статистиці  (1871 р. – 71 людей, 1872 – вже 342 людини).  Це явище, зрештою, було лише віддзеркаленням загальних тенденцій: у 1867-1874 рр. кількість вірян  Хелмської єпархії, згідно із  урядовою статистикою,  зросла з  229082  у 1867 році до 260156 в 1874-му. Той факт важко пояснити по-іншому, ніж результат дій адміністрації.

23 травня 1875 – Офіційне прийняття на Святому правлячому синоді греко-католицької Хелмської єпархії до православної Церкви.  Від цієї дати церква Переображення Господнього на вул. Руській в Любліні незмінно залишається православним храмом; з 1989 року  – катедра  єпископа Люблінсько-Хелмської єпархії Польської автокефальної православної церкви.  Заборона унії на Холмщині та Підляшші на довгі роки ставить крапку на існуванні Люблінської греко-католицької громади.

1923-1933 – Після прийняття давньої православної церкви Різдва Пресвятої Богородиці на вул. Зельоней в Любліні (будівництво цього храму в кінці XVIII ст. зініціювали православні люблінці, які переважно походили з Балкан) до римо-католицької Церкви, храм почав називатися на честь св. Йосафата. Святиня отримує “статус” “еміграційної” прокатедри Могилівського єпископа Едварда барона фон ден Роппа  (1851-1939), який з 1919 року перебував в Польщі. При церкві св. Йосафата заснували Місійний інститут, де навчалися священики – біритуалісти для планової просвітницької діяльності на теренах СССР. Беручи до уваги передбачувані потреби двох обрядів, латинського та візантійсько-слов’янського, біля Інституту збудували східну каплицю. Там регулярно відправлялися літургії.   Однак, не можна сприймати цей факт за відродження греко-католицького парафіяльного життя в міжвоєнному Любліні, бо каплиця та не належала парафії. Російсько-синодальний обряд літургій був чужим для рідної східнохристиянської традиції в її обох варіантах – греко-католицькому та православному. Рішенням Папської комісії “Pro Russia” з 1931 р.  Місійний інститут та інші установи “еміграційної” Могилівської архиєпархії, ліквідували.

1969 – Греко-католицькі кандидати у священики розпочали навчання в Люблінській вищій духовній семінарії.

1986 – У зв’язку з тим, що в семінарії навчалася значна кількість греко-католицьких кліриків, після 111 років після ліквідації унії в Хелмській єпархії, відроджується люблінська греко-католицька громада; літургії відправляються і до нині в костелі св. Йосафата  на вул. Зельоней. Саме тому спільнота обрала цього святого своїм заступником.  На жаль, після ліквідації Місійного інституту, святиню було позбавлено майже всіх елементів східньої духовності. Через те, що греко-католицька церква не визнавалася в комуністичній Польщі де юре, не можливо було створити повноправну парафію.

1989 – Номінація та висвячення о. Івана Мартиняка на першого з 1946 року греко-католицького єпископа в Польщі.

1990 – У люблінській семінарії розпочали навчання десять греко-католиків з України. З того часу щорічний наплив кандидатів у священики з-за східного кордону зміцнює та збагачує не лише українську семінарійну спільноту, але й парафіяльну громаду.

1991 – Папа Іван Павло II відновлює греко-католицьку Перемишльську єпархію. Єпископом став тогочасний титулярний єпископ Vardimissy Іван Мартиняк. Парламент РП  в поправці до Закону з 17 травня 1989 року про ставлення Держави до католицької Церкви в Речі Посполитій Польщі, офіційно визнає існування в тій Церкві різних обрядів (згідно з правильною термінологією – автономних Церков, віл лат. Ecclesia sui iuris).

1 cічня 1993 – Єпископ Перемишльсько-Саноцький Іван Мартиняк канонічно еригує греко-католицьку парафію св. Йосафата  в Любліні. Адміністратором призначили о. Стефана Батруха.

Вересень 1993 – Починається співпраця парафії з Музеєм села, що знаходиться у районі Любліна під назвою Славінек.  Народжується ідея перенести до Любліна одну з церков колишнього Замойського воєводства.

1994 – о. Стефан Батрух  нотаріальним актом отримує в безкоштовно розпорядження парафії  церкву з Тарношина, гміна Ульхувек. Святиню передав тогочасний парох римо-католицької парафії в Тарношині, о. Маріуш Лешчиньський – теперішній   допоміжний єпископ Замойсько-Любартовської єпархії. В серпні того ж року церкву транслокували до Любліна.

1995 – о. Стефан Батрух купує приміщення на ал. Варшавській, 71 й переобладнує його на Парафіяльний будинок.

1996 – Реорганізація адміністративних структур греко-католицької Церкви у Польщі. Люблінська парафія входить до складу архиєпархії нової Перемишльсько-Варшавської Митрополії.

15 червня 1997 – Посвячення площі під будівництво церкви у Любліні.

23 листопада 1997 – відреконструйовано зовнішній блок церкви Різдва Пресвятої Богородиці. Він стає німим свідком освячення і вмурованння символічного наріжного каменя. Церемонію провів Митрополит Перемишльсько-Варшавський Архиєп. Іван Мартиняк.

27-30 серпня 1998 р.  у Львові відбулася II Сесія Патріаршого Собору (латиною – conventus patriarchalis) Української греко-католицької Церкви.  Вона була присвячена ролі й місцю світських вірян у Церкві. До складу делегації Архиєпархії Перемишльсько-Варшавської увійшли двоє люблінських парафіян: проф. Михайло Лесів та Петро Сівіцький.

29 листопада 1998 р. в храмі св. Йосафата Архиєп. Іван Мартиняк нагородив папським орденом “Pro Ecclesia et Pontifice”  нашого парафіянина, професора  УМКС i ЛКУ на пенсії,  старійшину люблінської україністики – Михайла Лесіва.  Проф. Лесів був відзначений Отцем св. Іваном Павлом II за наукові дослідження візантійсько-слов’янської культури  та для вшанування глибокого інтересу видатного філолога до церковного життя греко-католицької спільноти в Польщі.

14-16 березня 2002 р. у Перемишлі відбулося спільне Зібрання (“conventus eparchialis”) обох греко-католицьких єпархій в Польщі.  Громаду люблінських греко-католиків представляли двоє делегатів з управління – о. протоієрей др. Стефан Батрух – парох парафії, о. протоієрей Богдан Панчак – префект греко-католицьких кліриків у семінарії та двоє з номінації Митрополита Перемишльсько-Варшавського – лектор Петро Сівіцький – парафіяльній диякон та професор на пенсії Михайло Лесів.

Троє перших виголосили в Перемишлі реферати на тему: 1) душпастирство, 2) літургійне життя, 3) перспективи участі УГКЦ в Польщі в екуменічному діалозі. Усі делегати з Любліна були вибрані Зібранням архиєпархії Перемишльсько-Варшавської  до комісії, що мала опрацювати документи, котрі запропонують на затвердження Митрополиту.  До літургійної комісії увійшов о. Б. Панчак (крім того – член створеної раніше катехизаційної комісії). До душпастирської комісії – о. С. Батруха та лектора П. Сівіцького. До екуменічної комісії – проф. M. Лесіва і лектора  Петра Сівіцького. О. Б.Панчак  i лектор П. Сівіцький  разом з представником польської віцепровінції Ордену Василіян св. Йосафата  Марком Сорокою написали кінцевий комунікат Зібрання.

При написанні цього календаря були використані такі праці:  Диякон Василій, Леонід Фьодоров. Життя і діяльність, Рим 1966 Гах П.П., Придушення орденів на територіях давньої Речі Посполитої і Шльонська 1773-1914, Люблін 1984 Колбук В., Унійне духовенство Королівства Польського 1835-1875, Люблін 1992 Купріянович Г. Рошченко М., Православна Церква Переображення Господнього в Любліні, Люблін 1993 Левандовський Ю., На пограниччі. Політика влади країн, що стосувалася  уніатів Підляшшя та Хелмщини 1772-1875, Люблін 1996 Патрило І., Хелмська провінція  Різдва Матері Божої, в: Нарис історії василіанського чину св. Йосафата, Рим 1992, с.279-300. Сенюк Б., Історичні замальовки церкви  Різдва Пресвятої Богородиці, транслокованої  з Тарношина до Музею люблінського села, “Люблінщина” 2 (1996) з.2, с.152-180.  Стеле Г., Таємна дипломатія Ватикану. Папство проти комунізму (1917-1991), переклад. Р.Дрецький i М.Стручинський, Варшава 1993 Tиміцький C.Ю., Унійний красноставський деканат 1864-1875, Люблін 1988 (машинопис в магістерській праці, написаній в Інституті Історії UMCS) Возняк A., “Kitiez” – часопис унійного руху: Християнський Схід та польська культура. Редакція Ришарда Лужного, Люблін 1989, с.77-88.