«Відбувається процес наближення, а не ізолювання»

«Відбувається процес наближення, а не ізолювання» – про діяльність греко-католицької парафії у Любліні.

  • Жартома греко-католицьку парафію, ввірену Вам, називають найбільш освіченішою серед усіх, практично всі парафіяни – або вже мають, або працюють на здобуття статусу доктора наук. Як це впливає на життєздатність парафії – ускладнює чи спрощує?

У середовищі тих людей, з якими працюю в Любліні, почуваюся дуже добре, адже можу цілковито себе реалізувати. Так було й у часи, коли на парафії не було аж багато молоді, яка має бажання науково розвиватися, і тепер, коли більшістю прихожан є докторанти люблинських університетів. Важко пояснити чому, але для мене праця з молодими науковцями – не клопіт, а навпаки, у 90% випадках вдається знаходити зрозуміння, люди хочуть співпрацювати, включатися в ініціативи, на різний спосіб підтримувати ідеї. Наскільки мені вистачає сил та можливостей, намагаюся робити все, щоб спільнота була живою, щоб інспірувати її до різних форм діяльності, щоб греко-католики, які постійно чи тимчасово проживають у Польщі, не соромилися, а були гордими, що належать до цієї громади. Не знаю, чи вдається це осягнути, але не відчуваю найменшої крихти невдоволення чи сумнівів, хочеться робити ще більше доброго.

  • Чи змінює робота з молоддю Вас як душпастира, чи змінюєтеся самі, чи виробляєте спеціальні стратегії співпраці?

Гадаю, так. Те, що знаходжу відгук на пропозиції, заохочує до постійного пошуку часу, сил та фінансових ресурсів для діяльності. В порівнянні з першими роками, коли мені було доручено організувати парафію в Любліні, більше активності проявляв назовні, долучаючись до діяльності молодіжних осередків у різних регіонах Польщі. Адже не вистачає однієї-двох осіб, для діяльності необхідно ширше коло зацікавленим – 15 чи 20 осіб, більш чи менш заангажованих. Коли ж я побачив, що в Любліні з’явилися нові стимули, бажання та ініціативи, то почав більше вкладати уваги та сил у внутрішньо-парафіяльні справи.

  • Власне Ви можете відслідкувати адаптаційні процеси, які відбувається з молоддю, яка приїжджає на навчання до Любліна.

Люди, які приїжджають до нової країни й починають жити в абсолютно інших реаліях, переживають адаптаційний шок. Переконаний, що вони переживають це дуже особистісно, не показуючи назовні своїх відчуттів. Усвідомлюю, що мої можливості є малі, але можна спробувати мінімалізувати негативні чинники, за певний час випрацювавши програму. Великим позитивом є те, що студенти, котрі приїжджають до Любліна, мають великий інтелектуальний та організаторський потенціал, і більшість із них використовує побут у Польщі для розвитку своїх талантів. Це дає можливість пережити неповторні пригоди, бо іноді беремося за проект, не маючи жодних ресурсів для реалізації, а пізніше виявляється, що все вдається якнайкраще. Це доводить: робити добрі справи можна, навіть не конче маючи до цього великі засоби, іноді вистачає ентузіазму та консолідації зусиль, а також прагнення доповнювати себе знаннями та досвідом та обдаруваннями.

  • Ваше сприйняття громади дещо суперечить поширеній характеристиці: з їхніми одвічними поділами між різними громадськими організаціями, конфесіями, частими непорозуміннями. Чи люблінська парафія це рідкісний виняток?

Радше не сприймаю цю мозаїку як негативне явище. На мою думку, потреби й зацікавлення людей є дуже різними, тому немає сенсу всіх знову об’єднати під одним прапором , вдягнути в уніформу, змусити жити в ідилічній приязні. Ми всі є різними, тому кожен шукає власне такого середовища, в якому може найкраще себе реалізувати. Виникає питання чи між цими середовищами мала би вестися співпраця. Очевидно, що це було би корисно, але якщо її немає, то не варто це ототожнювати з конфліктом. Треба зачекати: можливо ми всі мусимо дозріти, дійти до переконання, що готові переступити якісь пороги та реалізовувати спільні проекти. Це може бути, але не знаю чи необхідно. Так само і в Любліні: я сприймаю цю різноманітність середовищ. Натомість я не спостерігаю виявів агресії, обкидання себе наклепами, щоб просто когось знищити в очах загалу.

  • Представте, будь-ласка, порт-фоліо проектів греко-католицької парафії в Любліні?

Пріоритетні проекти можна поділити на кілька груп: науково-конференційні, на яких досліджуються та обговорюються постаті чи важливі моменти в історії, в контексті польсько-українських відносин. Друга категорія – культурні проекти, пов’язані з приїздами творчих колективів: інструментальних, хорових. Третій – інтеграційні проекти, які поділяються на внутріпарафіяльні, під час яких зустрічаються різні покоління нашої громади, а також вихід із пропозиціями до польського середовища. Важко виокремити найважливіші, оскільки ці проекти взаємодоповнюються: конференції самі по собі є цінними, але якби не доповнювалися іншими, то було би замало.

Радію з того, що греко-католицька громада в Любліні через таку діяльність відчуває до себе щоразу більшу повагу, ввічливість та зрозуміння. Результати приносять багато позитиву як для міста, так і для регіону. Такою повинна бути роль нашої громади: не закриватися в собі, а навпаки – максимальна відкритість. І це допомагає виходити з проектами, спрямованими не лише на громаду, але й можуть охоплювати людей з-поза середовищ та інших груп.

  • Мені відомо про комплексний проект, на українсько-польському пограниччі: де в Корчмині відреставрували найстарішу дерев’яну церкву на Любліщині з ХVI ст., греко-католицький цвинтар, та проводятся рік, річно дні добросусідства.

Коли розпочинали справу по відновленню церкви, то до кінця не усвідомлювали, що вдасться вийти на такий масштабний рівень. Попри те, що читав і чув про Корчмин, неможливо було відчути зблизька атмосферу прикордоння. Лише під час безпосередніх зустрічей, при підтримці різних людей, почала формуватися ширша цілісна концепція, яка би охопила всі аспекти. З одного боку, це дослідження історії цього села та пам’яток архітектури – відомих, але зовсім не досліджених. Про Корчминську церкву згадується в усіх документах як про цінний та давній об’єкт, однак глибших досліджень не було. Те саме стосується цвинтаря, історію якого лише констатують – з кін 19, поч. 20 ст., але не визначали його цінність ні в історичному, ні в діалектологічному чи філологічному контекстах. Під час реноваційних праць на нього, виявили написи на гробах, які можна покласти за основу цікавих досліджень. Знайшли символи, які вже самі про себе „говорять”: різні форми хрестів, національна символіка – українські герби. Це колосальний естетичний елемент. Лише тепер починаємо відкривати величезну цінність цього міста, цвинтаря. Черговий аспект пов’язаний із атмосферою прикордоння, із конфліктом, який виник поміж поляками та українцями в часі ІІ Світової війни та після неї. Помітно, що люди сприймають святиню, не ототожнюючись із нею, хоча для багатьох із них це пам’ятка дитинства. Це доволі неочікувані аспекти, які ми викрили в процесі співпраці людей доброї волі. Так само й дні добросусідства – творять дуже позитивну атмосферу у взаємних стосунках.

  • Греко-католицька парафія поставила перед собою масштабну мету – об’єднати та примирити українсько-польське прикордоння. Чи це не утопія?

За останні роки провів багато розмов на цьому та іншому боці кордону. Відчувається, що окрім почуття болю та кривди, люди мають дуже сильне бажання порозумітися, подати один одному руку. Річ у тім, що досі не було такого божевільного, який би скерував це позитивне прагнення назовні. Тому намагаємося творити такі умови для того, щоб так сталося. Примирення можливо здійснити власне на цьому, міжособистісному рівні, оскільки історичний конфлікт торкався саме родинного життя. Бувало, що один брат воював в українській партизанці, а інший відстоював інтереси поляків. Хоча люди на цьому рівні трактувалися як інструмент, ними послуговувалися дуже часто політики, ідеологи, але ті, хто найбільше постраждали, відчули на собі наслідки протилежних інтересів – були звичайними селянами. Вони залишилися в цьому регіоні. Тому для прикордоння не вистачить, коли на найвищому рівні, політичному, дійде до узгодження, оскільки так наказує логіка дипломатії. Очевидно, такий договір може з’явитися, але на тому рівні, де дійшло до особистих драм, та терпіння, нічого не зміниться. Переконувати цих людей необхідно поступово. Заохочувати до зрозуміння та відкритості – не легко. Місцевим польським селянам теж великою мірою важко сприймати, коли хтось пробує говорити про примирення, одразу чіпають епітет українофіла чи полонофіла, автоматично роблять чорною вівцею. Той факт, що ми з’явилися ззовні, спрощує працю, бо приїжджаємо на певний час, допомагаємо людям, які там живуть, долати перешкоди в їхніх серцях та свідомості, а потім знову віддаляємося від цього прикордоння. Крок уперед зроблений. Я переконаний, що досягнемо порозуміння, бо багато місцевих роблять велике зусилля, щоб підготуватися до цього.

  • Якщо подивитися під кутом зору зовнішнього обсерватора, аспектів, які роз’єднують, значно більше, ніж тих, які сприяють об’єднанню. Чи не боїтеся, що можуть виникнути прикрі непорозуміння між людьми власне через різні бачення розв’язання цієї проблеми?

Я не відчуваю таких побоювань. Під час усіх зустрічей, проведених особисто мною, жодного разу не було різкого засудження нашої ініціативи. Навіть якщо позитивне ставлення не було цілком щирим, то формулювалося дуже позитивно. Якщо і є фанатики, які думають негативно, то вони становлять критичну меншість. Тому чим більше людей вдасться переконати як зі сторони місцевої адміністрації, так і церковних структур, ці запеклі антагоністи не матимуть підтримки й їхня агресія в ширшому контексті відійдуть на задній план.

  • Якщо розглядаєте діяльність УГКЦ в Польщі.

Якщо порівняти розвиток УГКЦ в інших країнах, де громади піддалися суттєвому асиміляційному тискові, то думаю, що УГКЦ в Польщі є взагалі досить особливою структурою. На відміну від тих процесів, які мали місце в Румунії, Словаччині чи Угорщині, де залишилися лише малі неасимільовані групи, в Польщі все навпаки: не вдалося ослабити чи асимілювати УГКЦ. Спроби впроваджувалися різними шляхами: як на урядовому й політичному рівнях, до національної та релігійної уніфікації використовувалися й інші конфесії. Цього не вдалося зробити насамперед тому, що після війни на території Польщі опинилися кільканадцять священиків – дуже свідомих патріотів. Серед них були насправді виняткові особистості, які могли впливати як на свідомість іншого духовенства, так і на свідомість вірних: о. мітрат Ріпецький, Гриник, Дзюбина, Яремін. Тому цей процес не міг відбутися в такій формі, в якій він планувався, чи як здійснився в інших країнах. Попри суттєві спроби послабити чи навіть розірвати цей зв’язок, УГКЦ в Польщі є дуже спорідненою із матірною церквою в Україні. Вірні та духовенство одностайно виступили проти намагань підпорядкувати УГКЦ в Польщі Апостольській столиці та узалежнення від римо-католицької митрополії.

- А чи погоджуєтеся із тезою, що взаємовідносини між РКЦ та УГКЦ складні?

З боку УГКЦ є велике бажання співпрацювати із РКЦ. На те, що ці взаємини не завжди є найкращими, впливають кілька чинників. По-перше, часами відчуваємо дискомфорт через сильну розпорошеність та відчуття себе значною меншістю. Римо-католики мають добре організовані церковні структури, живуть компактно, чисельно більші. Відповідно, нам здається, що не можемо бути для РКЦ партнерами. Можливо, саме через почуття сили римо-католицька церква чи духовенство часами займають зверхню позицію щодо УГКЦ. Проте маю переконання, що ми поступово від невпевненості, комплексу слабшого та меншого, починаємо виростати, пропонуючи важливі ідеї та проекти, не гірші від тих, які реалізовує римо-католицька церква. З іншого боку, коли йдеться про ставлення римо-католицької церкви до нас, то дуже часто стикаємося із незрозумінням чим є УГКЦ, неусвідомленням цього, що вона є церквою свого права, має за гарантовані права постановами ІІ Ватиканського Собору, свій Кодекс Церковного права, керується власними окремими правилами в житті цієї церкви. Багато римо-католицьких єрархів, звичайного духовенства чи окремих вірних, вважають: якщо УГКЦ є католицькою церквою, то в усьому має бути схожою та повністю підпорядкуватися законам, які стосуються РКЦ. Ми з цим не погоджуємося, тому часто сприймається це як якийсь сепаратизм, закритість, небажання співпрацювати, але це виникає радше з того, що римо-католики не розуміють до кінця нашої специфіки.

  • Які є відносини, греко-католиків в Польщі до польської православної Церкви?

На рівні контактів із вірними ППЦ маємо багато прикладів співпраці між православними та греко-католиками. Проблема з’являється на єрарахічному рівні: з боку православних єрархів є категорична заборона контактів із греко-католиками. Я зміг у цьому переконатися, коли організовував конференцію в Любліні „Рим-Київ-Москва”, на яку хотів запросити до дискусії представників трьох конфесій. Коли задзвонив до римо-католицького священика, професора Католицького університету в Любліні, представив йому тему, то одразу отримав позитивну відповідь, це навіть не потрібно було обговорювати з вищими інстанціями. У розмові з греко-католицьким священиком теж все дуже швидко вирішилося. Труднощі почалися, коли звернувся до православних священиків, які по черзі відмовлялися від такої дискусії. Один із них щиро зізнався, що не може бути учасником такого роду дискусій, оскільки має заборону від митрополита Варшавського та всієї Польщі. Коли ж я запитався, кого би він міг запропонувати замість себе з-поміж православного духовенства, то ще раз підтвердив, що таку заборону отримали всі. Ця позиція є настільки абсурдною, що не може тривати безконечно. Переконаний, що ця ситуація зміниться, але необхідний час. Обставини так складатимуться, що ця заборона буде відмінена й, напевне, між нами дійде до нормальних контактів. Воля з боку греко-католиків до співпраці є.

  • Чи можливо говорити про об’єднання зусиль церков для стимулювання процесу взаємної толеранції та україно-польського поєднання?

На сьогодні над справою українсько-польського примирення працює багато людей, як серед духовенства, так і серед мирян, які створюють добрі умови в римо-католицьких колах, щоб взаємини між нашими державами були нормальними, спокійними, конструктивними. Однак ці особи часто є самотніми, мало кому відомими. Така праця є важливою, але не охоплює ширшого кола людей, не приносить такого відгуку, який могла би мати. Другий аспект, – за останні роки дуже сильно в цей процес поєднання та примирення включилася люди з кола греко-католицької церкви, які відчувають потребу примирення й роблять це не заради якогось короткотривалого ефекту, але роблять це з переконання. Є теж елітарні, не надто чисельні кола інтелектуалів, пов’язаних із політикою, економікою, наукою, які обмінюються різними програмам. Ця масштабна діяльність розкладається на різні середовища, але в різних моментах змінюється її інтенсивність. Дуже спонукають до цього й політичні обставини: шукати можливості спільно реалізовувати проекти. Якщо на даний момент це не вдається, то, виключно через переконання: не можна всі сторони насильно змусити до співдіяння. Всі дозріваємо до цього. Мені видається, що відбувається процес наближення, а не ізолювання. Те, що деякі середовища та конфесії більш активні та наполягають на зближенні – одні роблять сильніше, інші – менше – це йде на користь лише всім трьом конфесіям. Якщо в даний момент якась конфесія не хоче йти до співпраці, то це не зупиняє іншу конфесію, яка не зупиняється, не ізолюється, а навпаки шукає способів щоб подолати перешкоди.

Розмовляля Леся Головата.