Божа Матір транскордонна

Яцек Борковіч, WIĘŹ, жовтень 2004 р.

Щось дуже дивне відбувалося на польсько-українському кордоні в останні спекотні серпневі дні. На декілька годин з обох сторін зник… колючий дріт. Його прибрали військові, щоб впустити на територію України процесію з іконою Матері Божої. Паломники з двох країн змішалися в натовпі, стали єдиним цілим біля чудотворного джерела. Потому, хресний хід, помножений українськими вірянами, повернувся до Польщі, аби по стерні й багнюці дістатися прикордонного села Корчмин.

Що ж тут незвичного? – запитав хтось. Попри візові труднощі, які набули чинності перед вступом Польщі до ЄС, українсько-польський кордон щороку перетинають мільйони людей в обидва боки. Однак, це кордон особливий. Наслідками диктатури, що стала правлячим режимом після Другої Світової Війни, були масові вбивства, підпали та переселення цілих сіл. Тут нічого не забули. Спогади про трагедію усе ще свіжі по обидва боки кордону.

Так само було й тут. До війни околиці Корчмина (північна частина Львівської області на той час) були чи не найрозвиненішими сільськими районами, де проживало українство. У кожному чи… майже кожному селі, до прикладу, була своя молочарня й бібліотека «Просвіти» – українського просвітницького товариства. Скрізь також були греко-католицькі церкви. У самому Корчмині тоді жило близько тисячі населення. Сьогодні тут приблизно двісті людей. 90% – поляки, які оселилися на цій території вже після війни.

У 1944-1947 роках тут точилася польсько-українська війна. УПА боролися за перемогу від української сторони. З польського боку воювали, перш за все, формування AK i Батальйонів Хлопських, до яких невдовзі приєдналися комуністичні військові загони й міліція. Останні – за активної підтримки військ НКВС СРСР. Бувало, що польські й українські партизани проливали кров за спільну мету, адже… боролися проти одного гнобителя. Коротше кажучи: загальний вир.

У 1946-му році війська виселили більшу частину сільського населення. «Братні» радянські служби потягами висилали людей в глиб України. Роком пізніше, під час акції «Вісла», решту корчминців депортували на понімецькі землі. Став пусткою квітучий край. Безлюдно й порожньо навіть сьогодні. Про такі місця колись казали: тут чорт каже на добраніч. Не має тут пункту пропуску на кордоні, а, отже, місцева економіка не розвивається завдяки обміну, з якого переважно живе люд в околицях Хребенного. Кордон для місцевих, то тільки колючий дріт.

Відкриття границі тут – прецедент, хоч триває лише лічені години. Зник кордон й зустрілися люди. Майже через пів століття побачили один одного давні сусіди їх нащадки – громадяни України й Польщі. В усіх гіркий досвід за плечима. Жінка в хустині, яка приїхала сюди напевно з Ольштинського чи Західнопоморського воєводства, розповідає, як військові оточили село й наказали забиратися геть, підпалювали будинки. Подібні деталі є й в розповіді українки, яка, плачучи, стоїть біля прикордонного посту. Сьогодні ті, хто пережив те жахіття, знову разом. Настрій панує піднесений, хоча, чомусь, мені не дуже весело. Надто багато крові пролито.

На українській стороні, одразу ж за дротом, є обеліск. Декілька років тому його встановили колишні жителі й жительки Корчмина, щоб вшанувати пам’ять своїх закатованих та вбитих земляків. З пагорба, де він знаходиться, можна оглянути сучасні села. З польської сторони обеліску не видно. Монумент ніби схований між деревами.

Ікона, яку несе паломнича процесія, є копією образу Корчминської Богоматері. Оригінал перебував у місцевій церкві ще з тих часів, коли цими землями ходили війська Богдана Хмельницького. Люди поклонялися Корчминській Божій Матері протягом століть. Щороку на свято Успіння Божої Матері, яке відзначається за юліанським календарем 28 серпня приходили до образу натовпи паломників. Тут зцілювалися хворі. Заступництва у Діви Марії молили не лише греко-католики, але й віряни латинського обряду.

Так було й цього разу. На Успіння 2004-го року приблизно третину учасників хресного ходу становили римо-католики: священики, черниці й миряни. То вони співали польські пісні марійні. Ікона Божої Матері Корчминської написана в стилі Одигітрії, тобто, у тому ж самому, що й тип ікони з Ченстохови. Варто пригадати, що цей образ походить з Белза, містечка, розташованого недалеко від Корчмина, але вже з українського боку кордону. Культ корчминського образу пов’язаний з культом Чорної Мадонни.

Після 1947 року, коли з села вивезли решту корінного населення, до осиротілої ікони все ще здійснювали серпневе паломництво українці з Польщі. З’їжджалися сюди, не зважаючи на труднощі, з Мазурів, Помор’я, Сілезії. Вклонялися місцю об’явлень Діви Марії в дев’ятнадцятому столітті, що знаходиться поблизу сучасного Обеліска. Дуже не подобалося це владі. У 1951-му, під час регулювання кордону з СССР – котрий віддавав нам шматок Бещадів й забирав натомість містечка Белз, Ухнів й Кристинопіль – нова лінія колючого дроту відділила джерело від церкви. Лише на кілометр. Чи зробили це навмисно? Сказати важко. Але, безумовно, це був привід, щоб покласти край паломництву.

Так і сталося. Свято Успіння в 1951 році тут вже не відзначали, а образ передали церкві в сусідньому Махнувку. Там ікону заховали із часом… забули. Аж у 1990-му році знайшли її за шафою місцевого священика одна реставраторка мистецтва. Забрала ікону до Кракова, де протягом кількох років рятувала понищене зображення. Відновлений образ спочатку був на виставці в краківській Фундації Святого Володимира, а через трохи прикрасив греко-католицьку парафіяльну церкву в Любліні. Копію ікони, яка перетнула кордон разом з паломниками, написав цього року художник зі Львова.

Церква в Kорчмині, занедбана після 1951-го року, повільно руйнувалася. Не було нікого, хто хотів би порятувати споруду. Прохання й протести колишніх корчминців до Міністерства культури і мистецтв, були безрезультатними. Найстаріша дерев’яна сакральна будівля Люблінщини гнила й розвалювалася без мінімального догляду. Допомога «прийшла» тільки у 1985-му. Саме тоді листа до відповідного міністерства написали кілька десятків колишніх корчминців. Напевно, колективне звернення все таки справило потрібне враження на чиновників. Виділили гроші, щоб відновити храм. Відремонтувати церкву тоді вже було нереально. У дев’яності споруду зруйнували й почали відбудовувати із самого початку. Та грошей все одно не вистачало.

Кращі часи для святині настали тільки в 2002-му році, коли її повернули у власність греко-католицької спільноти. Опікуватися реконструкцією стала Люблінська парафія та священик Стефан Батрух. Завдяки його багаторічним зусиллям відновлену церкву в Успіння 2004-го нарешті освятив митрополит Перемишльсткий і Варшавський архієпископ Іоанн Мартиняк, глава Української католицької церкви у Польщі. Храм служитиме нечисленним місцевим греко-католикам й, звичайно ж, паломникам, які відвідують чудотворний образ.

Не дуже заможні польські греко-католики не змогли б самостійно закінчити роботи з відновлення храму. Їм допомагали численні державні установи, місцеві органи влади й приватні організації, а також римо-католицька церква. Чим далі від кордону, тим більше допомагали тій місцевій ініціативі. З місцевими було по-різному: надто свіжими є ще тут погані спогади. Рік тому в недалекій Опаці – після кількох невдалих спроб – таки згоріла церква вісімнадцятого століття. Така ж осиротіла, як і ця, в Корчмині.

Цьогорічне відзначення Успіння може бути передвісником подолання того бар’єру минулого. Образ під час хресного ходу разом несли римські й грецькі католики, українці з Польщі й України, поляки.

Цією подією ми показали наше прагнення бачити українсько-польський кордон відкритим і привітним, – розповів мені отець Батрух після закінчення урочистостей. І хоч увечері границю знов замкнули, а люди залишилися по дві її сторони – є надія, що завдяки заступництву Божої Матері зможуть зустрітися за рік, чи ще й раніше.

Ознак примирення на українсько-польському кордоні з’являється все більше. Вони є в релігійному вимірі, а також – у співпраці органів місцевих само врядувань. Однак, зняття колючого дроту в Kорчмині хоча б на день – це символ чогось більшого, аніж просто хороше прикордонне співробітництво. У свято Успіння Божої Матері мертву понад пів століття лінією кордону вперше, разом з іконою, перетнули живі люди.