Ігор Кістечок: «Як молюся, так і малюю»

Український іконописець Ігор Кістечок приїхав до Любліна, щоб протягом тижня навчати бажаючих (а їх, повірте, чимало) техніці рисунку в іконі. Художник розповів, що цей візит до Польщі – далеко не перший. Та й не завжди у цю країну його приводило саме сакральне мистецтво.

І.К.: Перше знайомство з Польщею відбулося ще у 2003 році. Тоді я ще був монахом і ми їздили з концертами релігійних пісень у Європу.

Виступали в Австрії, до прикладу, та й в Польщі. Це й була перша моя зустріч з країною та з людьми, що залишила по собі справді приємні враження та спогади… Усі інші візити до Польщі вже були пов’язані з іконописом. У Новиці, до прикладу, щороку організовують іконописний пленер. Подобається, що поляки думають про культурний обмін, реалізовують ті можливості, котрі є. Щодо Любліна, то він дуже нагадує мені Львів. Схожий архітектурою і вуличками, особливо центральною частиною. Вражає культура – галереї, крамнички, кав’ярні різні. Усе це вкупі дійсно дає можливість і відпочивати тут, і працювати.

Чи знайшли вже «своє» улюблене місце в місті? Кав’ярню, вуличку?

І.К.: Ще не знайшов, бо просто було ніколи! Ми були у різних місцях. Два чи три рази тільки виходили у місто. Через роботу, в основному. Малювали з Майєю Подлєсною (іконописиця – авт.) часто в її майстерні або де інде. Не має ще на разі такого улюбленого місця в Любліні, але вірю, що ще обов’язково знайду.

Пошуки себе, погодьтеся, справа не легка. На усвідомлення свого призначення може знадобитися десятиліття. Комусь і земного віку недостатньо. Ігор Кістечок познайомився з іконописом ще в дитинстві. Та… в житті не буває легких доріг.

І.К.: Почалося усе з мого тата. Він був художником-самоуком. З різних причин йому не вдалося вступити до вишу та й мети тоді такої не було. Але батько малював і було добре. В 90-х роках почали відбудовувати церкви і тато заповнив цей сакральний ринок своїми роботами. Писав вдома багато ікон для іконостасів, а літом зазвичай робив поліхромії в новозбудованих греко-католицьких церквах. Десь з чотирьох років я почав перемальовувати те, що тато малює. Це були навісні ікони. Мені забороняли, били по руках… Та в шість років я отримав благословення від священика, який був настоятелем парафії у рідному селі моєї матері. Ми туди завжди їздили до церкви на богослужіння.

Чому забороняли змальовувати зображення святих? Існує таке табу?

І.К.: Згідно з православною традицією, не можна. Але… я малював і католицька церква це дозволяла. Розумієте, не було ще чіткого визначення як це має бути. Коли отримав дозвіл, то почав дуже багато малювати. До першого класу школи зробив дуже багато.

Тобто Ви отримали благословення на писання ікон у… шестирічному віці?!

І.К.: Так. У шість років священик сказав, що мене не можна стримувати і я маю робити те, що роблю. Отож, почав з татом малювати іконостаси, робив рисунки невеликих ікон. У мене дуже вдалий був рисунок, а от у кольорі на той час ще свого місця не мав. Це такий мій початок, зустріч з живописом.

Ігор Кістечок пішов одразу до двох шкіл – звичної загальноосвітньої й художньої, звичайно ж. Уміння швидко й гарно малювати не раз ставало у пригоді під час навчання, а його захоплення іконописом однокласники сприймали загалом нормально. Щоправда, розповідає художник, неодноразово підбурювали на усілякі ненормальні рисунки, бо ж діти.

І.К.: Завжди відмовляв, бо мав серйозне виховання. Батьки вчили, що перед тим, як щось зробити – треба подумати, як до вчинку поставиться Бог. Завжди старався малювати красу. Після закінчення художньої школи одразу ж вступив до музичної. Почав грати на баяні й на тому в мене закінчився живопис. Перестав малювати взагалі. Зовсім трішечки малював тільки на перервах, копіював роботи Шевченка з бібліотечної книжки кольоровим олівцем, щось пригадував. А так…мене музика захопила! Пізніше моє духовне життя стало якимось більш філософським. До прикладу, почав сам говорити про монастир та аскетів. Питали де я це почув, де побачив, бо ніхто раніше таких тем не обговорював. Можливо, бачив у рисунках Шевченка, Васнєцова. Мені дуже подобалися ті образи! У дев’ятому класі я вирішив продовжити навчання в історико-філософському ліцеї ім. св. Йосафата, що у місті Бучач Тернопільської області. Цей ліцей знаходиться при монастирі отців Василіян. Він на той час тільки відбудовувався, адже до Першої світової війни це була семінарія. Саме там я побачив, як живуть монахи. Відчув зміни усередині себе. На приклад, почав щось говорити, навчився висловлювати думку. До того був мовчазним. Усвідомлював усі свої можливості, а їх, повірте, було багато. Міг вчитися в Тернополі, київській «Могилянці» чи Академії мистецтв… Та завжди знав, що буду монахом. Щодня ходив на дві служби божі, співав, сам вивчив «Молитвослов». Мене це вабило, ніхто ні до чого не примушував. Отож, у сімнадцять років пішов у монастир, як і планував.

Ви прийняли постриг?

І.К.: Не приймається одразу. У Василіян зовсім інший устав щодо того, як це має бути. У 17-ть років я ще літом з татом малював церкву на Тернопільщині в Старих Петликівцях і… пішов у монастир. Там, власне, теж не дуже займався іконописом, живописом, бо мав інші завдання: косив, яблука збирав, на свинарнику працював, корови пас, співав, молився, навчався. Ліпив шопку – перший досвід роботи над скульптурою. Десь у той час організували церковно-естрадний спів, можна так це назвати. Приблизно після другого року в монастирі мене направили до семінарії в Брюховичах. Там були отці, які вже, в силу свого життєвого досвіду, бачили світ – Рим, Англію, Францію. Вони знали про те, що вмію малювати. Один з них, отець Прокопій, запропонував

намалювати ікону. Якщо чесно, то ця ідея не дуже сподобалася, бо до того знав реалізм в живописі. Знав Леонардо, Рафаеля, якісь роботи Клімта бачив, а ікона для мене завжди була якимось дитячим малюнком. Але… на пропозицію отця пристав. Мені купили всі необхідні матеріали, познайомили з паном Іваном Климочком – художником зі Львова. Я повчився в нього місяць і написав Володимирську ікону. Коли закінчив роботу – зрозумів, що писатиму ікони все життя, бо то було щось більше, ніж просто емоції. Там була суть! Я відчув можливості образу, настрій, глибину! Ікона, власне, показувала глибину. В тому була душа й богослів’я. Мені як художнику реалізм став просто не цікавим.

Можливо, Володимирський образ і є тим найособливішим для вас?

І.К.: Володимирська ікона – найкраща для мене. Це взірець. У житті бувають різні ситуації. Часом ти забуваєш риси Богородиці, духовного лику. Тоді я згадую себе, той стан, коли перший раз пережив ті відчуття. Це реанімує. Реанімує душу. Стараюся в нових роботах черпати той особливий настрій – духовний, богословський. Рухатися в правильному напрямку – це орієнтир.

На третьому курсі семінарії Ігор Кістечок вирішив взяти академічну відпустку для того, щоб вступити до Львівської національної академії мистецтв. Навіть дізнався, що у виші є кафедра сакрального мистецтва. Та… щось не склалося. Художник залишив монастир, а вже за рік таки вступив до Академії.

І.К.: Мене тато відмовляв. Хоча, він розумів, що малювати я буду й без відповідної освіти. Мені ж хотілося побути в тій спільноті, побачити, помалювати натуру, втамувати голод кольору. Тепер моє серце «лежить» до імпресіоністичної гами кольорів. Це, звичайно ж, відіграє роль в роботі при розписі церков. Розписую церкви з 2008 року. З того ж часу працюю в “Творчому об’єднанні святителя «Кипріяна Київського», котре заснував Олексій Чередніченко. Він взяв мене до себе, бо знаєте як це… Роботи не має, гроші треба, а я навчався на платному. Треба було обирати. Об’єкт – це вже втрата навчання. Але!!! Я нічого не втратив, бо коли почав працювати над розписом церков, то навчився більше, ніж за чотири роки в Академії. Навчальний заклад розкриває твої знання, а практика показує ким ти є.

Яке становище мистецтва іконопису в Україні й світі? Є різниця?

І.К.: Ікона для українства (та й взагалі для Східної Європи) починається з того, що ти приходиш до церкви, а вона вже є. Ще з самого дитинства розумієш, що це – Бог. Дитина, коли запитають «де Бозя?», покаже на іконку. Мистецтво ікони визнається в Україні. Якщо говорити про церкву, то воно невід’ємне від неї. Як проповідь священика, так і присутність в оселі та церкві християнській ікони – необхідність. В Україні це природно. Щодо Європи, римо-католицького світу, то тут, як на мене, люди бачать в іконі щось декоративне. Можливо, я не до кінця розумію. Така ситуація у більшості, а в меншості – є ті, хто хоче зрозуміти глибше.

Іконопис – це масове мистецтво? Чи виставки сакрального мистецтва такі ж поширені, як, скажімо, модерн арту?

І.К.: Завдяки засновнику кафедри сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтв Роману Василику відновився іконопис та розуміння ікони, як того, до чого (до кого) моляться. Він дав художникам місце та можливість збиратися і ділитися своїми знаннями. Хтось приїхав з Києва чи з Одеси, на приклад, вчитися у Львів. Після закінчення академії він «везе» те мистецтво до додому. Люди творять іконописні осередки. Щодо виставок іконопису, то багато їх влаштовують у Львові.

Чи потрібна спеціальна освіта для того, щоб писати ікони?

І.К: Освіта потрібна кожному. Це не залежить від того вміє людина малювати, чи ні. Знання допомагають вести діалог з Богом. Щодо ікони, то це – молитва. Як молюся, так і малюю. В іконі важливо передавати конкретність, бо вона лаконічна, а не якась незрозуміла. Освіта ніколи не буде зайвою, але в іконописі неосвіченим людям чомусь потрібно довше малювати. І йдеться зовсім не про кількість ікон. Коли в мене ще не було вищої освіти і писав першу ікону, то якби не було людини, яка мені пояснювала й допомагала (а це вже освіта), то, можливо б, дописав і покинув це. Є грамота в іконі.

Тобто, потрібна освіта й… віра?

І.К: Ти обов’язково маєш вірити у те, що малюєш! Вірити у того, кого зображаєш! Якщо ні, то просто будеш ремісником, який хоче заробити. В іконописі таке недопустимо! Коли ж, не дай Боже, спіткало таке, то треба лікуватися. Є різні християнські практики: сповідь, причастя, відвідування літургій, читання Святого Письма. В нашій практиці, на приклад, ми завжди слухаємо різні радіопередачі на тему іконопису чи Біблії. Стараємося чути слово. Треба вірити, молитися та цим жити. Це є життя.

Чого навчаєте людей на майстер-класах?

І.К.: Основ іконопису. Показую паралель між тим, що є справжнім (натуральним, природнім) та тим, що можна зустріти в іконі. Це все для того, що б краще розумітися в рисунку та кольорі суто з мистецької точки зору. Знати чому саме те чи інше є в іконі. Читати образ з позиції художника. Наголос на цьому роблю. Я спрощую мову розуміння.

Вчите людей тому, чого не вистачало вам?

І.К.: Коли б у мене був такий курс, то був би щасливий. В академії не вчать того, що я тут намагаюся пояснити. Це тільки досвід. Адже лише він в основі такого курсу з рисунку ікони. Ділюся тим, що здобув за роки практики. Люди мають навчитися бачити й розуміти.

Інформацію про іконописця Ігора Кістечка ви також зможете знайти за цим посиланням http://arts.in.ua/artists/KISTECHOK/ на порталі образотворчого мистецтва.

Нагадаємо, що майстер-класи відбуваються щодня (з 11 по 17 березня) на Фундації Духовної Культури Пограниччя.

Яся Рамська

Залишити Коментар

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*
*