Греко-католицька духовність

Греко-католицька духовність – поняття неоднозначне. Ідея об’єднання (союзу чи унії) релігійного, національного чи культурного, у сучасному розумінні, сприймається швидше позитивно та є синонімом зближення й відкритості до іншості, вважається можливістю до збагачення власного досвіду. Людина, яка хоче долучитися до союзу, це хтось із багатим внутрішнім світом, той, хто знає, принаймні, два світи, дві культури, дві традиції, дві мови та, водночас, пересікається з людьми різних звичаїв. Той, хто через щоденні контакти призвичаєний до

сприйняття відмінності, той, хто змушений вчитися діалогу.

Кожне етнічно-релігійне пограниччя дає суспільствам, які тут живуть, великі можливості обміну. Водночас, близькість людей іншого кола, релігійного, церковного чи культурного, може породжувати напругу, небажання, неприйняття й, навіть, ненависть. Сучасне польсько-українсько-білорусько-литовське пограниччя – область, котра через часті зміни політичної приналежності, є неоднорідною, швидше, різноманітною мозаїкою багатокультурності. Це був регіон стику різних традицій та простір взаємозбагачуючого співіснування, але часто – арена конфронтації. Протягом лише одного століття ці території належали до різних держав: Російської та Австро-Угорської імперій, Речі Посполитої, фашистської Німеччини, СРСР, Польщі, Литви, Білорусі, України. На території з такою бурхливою історією, де перепліталися дві чи декілька етнічно-релігійних груп, доходило до творчого та конструктивного діалогу між ними, але, водночас, були й конфлікти. Траплялося, що одна з груп прагнула будь-що домінувати над іншими, використовуючи для цього різні форми впливу. У такому випадку конфронтація була засобом до зовсім іншої мети: примусу до звільнення займаних позицій, капітуляції, визнання вищості однієї зі сторін. На практиці це була експансія і зміщення за допомогою політичних засобів, а також використовуючи культуру й традиції, чи теж визнання однієї із сторін домінуючою на даній території. Саме такою була ситуація в XIX ст. на пограниччі польсько-українсько-білоруському, де панувала на той час російська влада. Головною ідеєю тут мав бути панславізм з єдиною, повністю підпорядкованою владі, релігією, нівелюючою національні та конфесійні особливості як несуттєві та неважливі. У середині ХХ століття відбулася чергова спроба радянізації. Та ця концепція, однак, не витримала перевірки часом при падінні режимів, що її створили. Натомість виникли такі держави, як: Литва, Латвія, Естонія, Білорусь, Україна. Разом з ними повернулися з небуття Церкви, раніше приречені на ліквідацію.

Під кінець XVI віку ієрархи Київської Метрополії на чолі з Митрополитом Рогозою започаткували дискусію, результатом, якої був компроміс і примирення, який нагадував мирний договір між християнськими традиціями Сходу і Заходу, що довший час знаходилися в більшій чи меншій опозиції одна до одної. Зрозуміло, що при такому зближенні двох традицій, та зі сторін, що займає сильніші позиції, намагатиметься домінувати над слабшою. У цьому випадку дискусія була засобом та інструментом впливу до зміни займаних позицій, капітуляції, визнання верховенства. Сторона, що зважилася на діалог, опинилася в неоднозначній ситуації: або культурно підпорядкуватися й піддатися, або, якщо вистарчить сил, успішно протистояти, розробивши компроміс, що задовольнить усіх. Схожість і відмінність теологічної вразливості – не привід для того, щоб піддавати сумніву значення власної духовності чи заперечення духовності інших, закладаючи її неправдивість. Співіснування православно-греко-католицько-латинської спільнот в минулому вчить, що не потрібно прагнути до конфронтації власних цінностей з чужими тільки, щоб показати котрі з них важливіші. Краще прагнути до діалогу, щоб знайти варіанти компромісу, не вважати себе єдиними носіями правди, а прийняти істинність поглядів, відмінних від власних. Бажаючи примирення, варто домовлятися про умови співіснування та спільно вирішувати проблеми, без необхідності використання у розмові того, що ділить, а, швидше, маючи на увазі те, що об’єднує: схожа культурна спадщина, спільна історія, одна іудейсько-християнська духовність та візантійсько-римська традиція.

Визнання плюралізму ґрунтованого на тому, що ніхто не володіє монополією на правильну точку зору, але й так само вибір цієї чи іншої опції не дає права до присвоєння штампу “зрадника”, “єретика” чи вартового “православ’я”. Відмінності не повинні породжувати страх й ворожнечу, лише зацікавленість, оскількт кожна людина має право на власну думку.

о. Стефан Батрух

Малюнок до статті з сайту: http://www.kyrios.org.ua/foto/galereja/detail/4/43.html