Чи варто відновлювати цвинтарі?

Корчмин у пошуку відповіді

4-14 липня 2004 р. маленьке село Корчмин, що лежить майже на кордоні з Україною, переживало знов, як і кожного літа, наплив чужих – молоді люди приїхали реставрувати старий українсько-польський цвинтар, який ще три роки тому стояв прихований у триметрових кущах, – колишній місцевий ксьондз якихось кількадесят років тому з допомогою охочих розчистив поховання, але що робити з тим, ніхто не знав.

Однак в порівнянні з минулими роками, коли приїздили студенти-українці рубати дерева та кущі, приїхали теж поляки, поселились табором на цвинтарі і нічого не рубали, а чистили і ставили пам’ятники, при чому вимагаючи від села води для праці. Багато питань постало у Корчмині не тільки перед селянами, а й перед групою “Магурич” і також студентами та аспірантами з України, що працювали разом з “Магуричем”. Корчмин став також приводом пошукати відповіді і на більш загальні питання.

Корчмин, окрім того, що має 1 км до кордону, відомий теж місцезнаходженням найстаршої на Люблінщині дерев’яної церкви з 16 ст. Церква проходить зараз процес реставрації за кошти Міністерства культури та мистецтв; ікона Богородиці з корчминської церкви знаходиться у Любліні в місцевій греко-католицькій святині. І корчминська, і люблінська церкви є під опікою одного пароха – о. др Стефана Батруха.

Для групи “Магурич” було кілька нових явищ: по-перше, їх чекала праця не у горах, а серед полів пшениці та при в’їздній дорозі до села, до котрого теж було лише кількасот метрів. По-друге, сюди теж приїхали згадані студенти, запрошені о. Стефаном. Студенти приїздили до Корчмина вже не вперше, тому постало засадниче питання: хто кому має допомагати – поляки українцям, чи українці – полякам. Зрештою, спільна справа поєднала і тих і інших і знівелювала саму суть питання. По-третє, наявність у селі церкви та фактор її паралельного до цвинтаря відновлення вселяли певний неспокій – виявилося, є справи, що можуть доповнювати одна одну та творити якусь спільність навіть спеціально того не хотячи. “Мені страшно подобається, що до такої діяльності, якою є реставрація церкви в Корчмині, хтось підходить професійно і це одразу видно по результатах праці”, – освідчив один із “Магуричів” – Куба Заремба.

Для студентів-українців було кілька моментів, що одночасно і дивували, і захоплювали. Не часто зустрічаєш фанатиків “цвинтарної” справи, котрі з ранку до вечора трудяться, показуючи приклад самовіддачі. По-друге, перебування поляків на цвинтарі, де більшість нагробків є українськими, породжувало питання, звернені вже до самих українців: чи змогли б вони, абстрагувавшись від національного фактора, так же щиро працювати на польському цвинтарі з іншої сторони кордону. Андрій Бондаренко, філософ зі Львова, відповів по філософськи: якби та праця формувала дискурс, подібний до корчминського, нема питань. По-третє, українці почали відчувати, що поступово захворюють на “хворобу” “Магурича”, – сакрум греко-католицького цвинтаря з кожним днем зменшувався, уступаючи місце “робочим” жартам. “А скільки там твоїй?” – можна було почути на адресу якоїсь української дівчини з початку 20 століття. Або “Дивися, у Ісуса ноги ростуть з-під корча”,- дивувалися новоохрещені реставратори взаємодії природи і людських утворів за півстоліття занедбання. Ці жарти зрештою дозволяли позбутися пафосного сприйняття цвинтаря як винятково українського набутку і не дратувати цією поставою поляків з “Магурича”.

Місцеве населення теж постало перед дилемою, – як достосуватися до цієї праці? Деякі досить відверто допомагали: продуктами, питною і технічною водою, при тому цікавлячись, чи ж на Україні щось таке є можливим. Інші приходили з порадами, треті лиш з цікавістю розглядали зі своїх автомобілів праці на цвинтарі, залишаючи на здогад свою опінію. Представники Томашівського староства цікавились, чи не буде бува чого добудоване нового на цвинтарі, представники місцевих влад з українського боку лиш захоплено вихваляли починання, дистанціюючись від відповідей на питання про яку-небудь допомогу.

Так чи інакше, спільними стараннями більша частина цвинтаря постала з-під моху і землі і тепер прикрашає в’їзд до Корчмина. Довго він простоїть – не скаже ніхто. Важко є бути впевненим у цілісній акцептації корчминцями праці, котра була виконана не їх руками, а звалилась у вигляді 130 прекрасних пам’ятників немов з неба. Зараз село готується до акції поєднання з прикордонними селами України, котру призначено на 28 серпня, і потирає руки від вигоди майбутніх агротуристичних можливостей. Можливо, реновацію цвинтаря буде продовжено наступного року, – це залежить від згоди та спільного бажання усіх тих, хто долучився до справи цього року. Залежить від наслідків планованих на серпень подій, коли приїдуть на пограниччя колишні мешканці села, що живуть тепер на Помор’ї; від тих контактів, що налагодять поміж собою колишні та теперішні корчминці.

Однак вселяє надію те, що принаймні як реновація цвинтаря, так і церкви, відбувалися з ініціативи не високих посадових осіб, а пересічних людей, студентів, котрим є небайдужа ситуація на прикордонних полікультурних теренах, де часто замість реальної взаємовигідної співпраці мислять категоріями часів другої світової. Пробудившись і побачивши нові можливості за таким близьким і таким далеким водночас кордоном, люди пограниччя уже не одягнуть окови стереотипів, – вони видаватимуться неактуальними. Вселяє надію те, що у приготування акції поєднання включились активно і місцева ґміна Ульхувек, і староство у Томашеві, – це є свідченням розуміння важливості подібних заходів на місцях. Є надія, що в цьому випадку можна не боятися недопущення місцевої людності на накинені згори урочистості, як це було в Павлівці (Порицьку) на Волині чи теж бойкоту місцевими, як це було у Єдвабному. Поляки, які зможуть показати українцям готовність до розуміння, шани до поховань сусідів на своїй землі відкриють також для себе українські серця своєю щирістю та новою пропозицією на вирішення складних проблем на давній і колись спільній для обох народів землі.

Roman Kabaczij

Lublin